9

– Вишню. Хотів сказати, я в захваті від твоєї відданості друзям.

Мить, і ми зустрілися поглядами. Його очі, так близько і такі загадкові. Він сам весь загадковий. Непохитний. І чомусь я була впевнена, що надзвичайно надійний.

Всередині душі завовтузилося якесь дивне, незнайоме відчуття. Серце забилося з потрійною швидкістю, пробуджуючи організм швидше, аніж кава. І що найдивніше, я втратила дар мови!

Щось надто часто я її гублю поруч із новим викладачем.

А це тільки його другий робочий день у нас.

Стояла мов вкопана, не знаючи, як реагувати і що казати далі.

– Ти дуже мила, коли розгублена, – знову ця його прихована усмішка куточками губ.

Тепер я почервоніла! Майже під колір свого волосся.

Раптом з вікна другого поверху щось випало. Схоже, лампа.

Потім почулася незрозуміла лайка.

Ми подивилися вгору, на розбите вікно. Там визирнула наша вахтерка Ніна.

– Пані Ніно? – гукнув її Артем Дмитрович.

– Яка я тобі пані! Тобто я-то пані! Але май на увазі, хлопче, тебе також виженуть за співучасть! – ой, здається, вона досі не при тямі.

– Хутчіш, треба зловити її! – почувся голос Гордія від вхідних дверей.

Він вилетів на вулицю, не помічаючи нас, а за ним ще натовп старшокурсників. І здається, їх побільшало.

Десь позаду цього натовпу вибігла Найда.

От вона одразу нас помітила. І хитро примружила очі.

– А де сторож, від якого ми ховалися учора? – Артем Дмитрович залишався незворушнім.

– Невже вас анітрохи не здивував цей гармидер? – зате я була здивована, ще й як!

– Порівняно з тим, що ми з друзями витворювали, це лише квіточки, – хмикнув викладач і рушив у самий епіцентр подій.

Артем Дмитрович, і витворяв? Це як?

– Що він тобі сказав? – підбігла до мене Найда.

– Що на тебе чекає місяць відпрацювання, – все ще трошки загальмовано промовила я і рушила слідом за викладачем.

– Що?! – заволала позаду Найда.

– О, Вишньо! – помітив мене Гордій, а потім побачив викладача і трошки збліднув. Важко ковтнув слину і видав: – Ой, Артем...

– Дмитрович, – пошепки підказала я цьому дурню.

– Так, Дмитрович, тут цей... е-е... Інцидент стався... Невеличке непорозуміння, – продовжив друг. – Наша вахтерка, здається, щось випила не те.

– Я тобі щас дам непорозуміння! – гаркнула Ніна, і вниз полетіла якась важелезна папка.

Підозрюю, планувалося, що полетить у Гордія, та з прицільністю у жінки була біда і папка влучила у роззяву зліва.

Він зойкнув і впав.

Артем Дмитрович нагородив це все діло спокійним поглядом, потім глянув на мене і підморгнув.

– Пані Ніно, ви ж знаєте, що за напад на студента вас по голівці не погладять? – звернувся викладач професійним діловим тоном.

– Ти хто взагалі такий? Це вони мене споїли! – від обурення жінка ледь не забулась, як дихати.

– Чим?

– Чаєм! – вигукнула Ніна, наче це щось очевидне.

– І який же чай довів вас до такого стану? – поки викладач вів бесіду, всі студенти принишкли, як той роззява.

Він, до речі, вже оклигав і тепер гортав папку, сидячи на землі.

– Мій. В термосі, – тепер голос Ніни не був таким упевненим.

– Тобто ви принесли «чай» із собою на роботу? – Артем Дмитрович здійняв брову.

– Ні! Вони туди підлили! Зробили чай по-ірландські, – ображено промовила жінка.

– І чому ви його допивали?

– Це що взагалі за дослід? Довід. Допит! – спалахнула Ніна. – Ти хто такий, питаю?

–Колодій Артем Дмитрович. Викладач іноземних мов. Приємно познайомитися.

– Ага. Так я тобі і повірила! Викладач би в житті з тою червоною не став би затискатися! – задерла ніс вахтерка.

Що?!

Очі всіх присутніх моментально переметнулися на мене.

Я аж відступила на кілька кроків, активно махаючи головою:

– Ні-ні-ні! Ви що! НІ! Це якась помилка! Ви все не так зрозуміли!

– А що тут розуміти? – хмикнула Ніна. – Думали стару провести, видавши твого хлопця за викладача.

Очі всіх присутніх, тепер включно і зі зляканими моїми, переметнулися на Артема Дмитровича.

Гнітючу тишу розірвав щасливий оклик роззяви:

– Та це ж відомості про наші успішності! Я можу все виправити!

Підхопивши папку, він побіг до корпусу, волаючи:

– Мені потрібна ручка!

Артем Дмитрович зітхнув і наказав:

– Хлопці, залишайтесь тут, слідкуйте за вашою вахтеркою. Я піду в деканат.

Студенти мовчки кивнули. Та щойно викладач сховався за дверима всі, як один, накинулися на мене:

– Отже, затискалися? – склав руки на грудях Гордій і свердлив мене поглядом.

– Вишньо, Найдо! Ви зі мною, – пролунав зичний голос Артема Дмитровича від корпусу, і викладач зник у приміщенні.

Зараз я йому зраділа, як ніколи раніше! Витримувати натиск друга було вище моїх сил. Тим паче спросоння!

– Одної йому вже мало, вирішив двох собі забрати! – пробурмотів позаду Гордій.

– То не дамо йому, – пробасив хтось зі старшаків очевидну думку.

– Так! Так! – натовпом заволали інші хлопці.

От сич облізлий! Ми з Найдою пригальмували й озирнулися, аби зрозуміти, що задумали ці дурні.

– Що у вас там відбувається? – визирнув з-за дверей викладач.

– Лови його! – заволав той самий бас, і натовп хлопців кинувся до корпусу.

Ми з Найдою злякано переглянулися і стрімголов кинулися до Артема Дмитровича, намагаючись не дати хлопцям забігти вперед.

– Тікайте! – заволала Найда професорові, забігаючи у корпус і хапаючи його за руку.

– Це не найкраща ідея, – він висмикнув свою кінцівку з лап подруги. І вже розвертався до натовпу злих студентів, як у нього влетіла моя тушка.

Я на ходу закрила двері, аби бодай на трохи затримати чоловіків, навіть замок встигла провернути, а от викладача не помітила.

Мить. І я лежу на чомусь м’якому та теплому.

– Вишню, у тебе мета на цей ранок оглянути мене всього? – прохрипіло те саме м’яке та тепле піді мною.