8

– Може, краще спочатку знайдемо транспортний засіб для вас? – спитала Найда, вказуючи пальцями лише на ті два самокати, на яких приїхали ми.

Ох, ну звісно, в нас і гадки не майнуло взяти ще один для професора! Я непомітно покосилася на подругу. Авжеж, та буде всіма доступними їй засобами ухилятися від відповіді на питання.

– Я поблизу нічого не бачу. Навіть велика немає, – вирішила підтримати я її, озираючись.

– Ви не переводьте тему, – зупинився перед нами Артем Дмитрович, склавши руки на грудях.

– Та ми не переводимо. Просто вирішуємо проблеми по мірі надходження. Гадаю, комусь треба буде їхати разом, – задумливо протягнула Найда.

Я потиснула плечима, поїду тоді з нею, а викладач окремо. Та щойно дівчина побачила мій рух до самокату, як одразу розігналася. Стрибнула на найближчий, піднесла телефон розрахуватися і газонула, весело озираючись на нас.

– А, най тебе сич у маківку клюне! – лайнулась я собі під ніс. І покосилася на Артема Дмитровича: – Схоже, ми знову залишилися удвох.

Ззовні чоловік виглядав невимушеним, але в очах я бачила натовп бісиків, що затято гарцювали!

– Спереду чи позаду?

Це ще що за питання?!

– Е? – тільки й змогла розгублено видати я.

– Тоді попереду, буду тебе тримати аби не впала, – легко погодився викладач.

– Що? – здається, я й досі була шокована. Не впевнена, що вибило з колії сильніше: чергова підстава від Найди чи питання Артема Дмитровича.

– А що? Хочеш ти мене тримати? – а вираз обличчя все такий же непробивний.

Він впевнено підійшов до самокату і очікував на мене.

Я не втрималася і фиркнула:

– Знайшли, кого на слабо брати! Візьму і потримаю.

– Бажання пані закон, – не втримався від легкої усмішки чоловік і став на самокат, також розрахувавшись телефоном.

Принаймні один плюс у цієї поїздки був: я заощадила на дорозі назад.

– Пригадаю вам це під час заліку, – широко усміхнулася і стала позаду чоловіка.

Я й не думала, що в нього така широка спина!

Ніяково спробувала покласти руки йому на талію. Потім постаралася дотягнутися до керма, аби вхопитися за нього.

– Та пристебнися вже, – хмикнув зрештою Артем Дмитрович і, схопивши мої руки, склав їх довкола свого пресу.

А він пружній! Навіть ще більш, аніж на вигляд.

Замислившись, не помітила, як тицьнула викладача пальцем у кубики. Перевіряючи на міцність.

– Ти вже завершила огляд, можемо їхати? – озирнувся через плече Артем Дмитрович.

– Ні, ще не зовсім, – я спробувала втримати серйозний вираз обличчя, і сподіваюсь, у мене вийшло.

Потім взяла і помацала біцепс викладача, авторитетно заявивши:

– Гаразд, виглядає надійно, можу довірити вам керування транспортом.

Шкода, що не побачила його реакції. Бо він різко стартував, через що мені довелося якомога сильніше вчепитися в... професора.

Я майже постійно забувала, що чоловік, у спину якого я зараз втискаюся, мій викладач і поводитися треба відповідно.

Зате як смачно від нього пахне! Я спробувала принюхатися, вловити тонкі нотки чи то темного шоколаду, чи може кави. Довелося навіть навпочіпки встати, аби краще відчути.

– Що ви перевіряєте на цей раз? – пролунало майже біля мого носу.

– Вентиляцію, – навіть не знаю, яким сичем мені вдалося втримати серйозну міну на лиці.

– І як?

– Ще не зрозуміла, – чесно зізналася.

Раптом самокати зупинився. Артем Дмитрович спустив одну ногу на землю, потім переставив мене наперед, обличчям до себе.

– Що ви робите?

– Усуваю перешкоди водію, – вставши на самокат, чоловік повіз нас далі.

Одна його рука продовжувала тримати кермо. А от іншою він обійняв мене за талію і притиснув до себе.

– Ви втручаєтесь у мій особистий простір.

– І це кажеш мені ти? – медові очі з насмішкою глянули в мої.

На мить мені навіть дійсно стало ніяково. Але лише на мить.

– І до речі, раз ти вже від мене не втечеш. Розкажи нарешті, що у вас сталося, – добив викладач.

Не встигла я нервово ковтнути, як подруга кинула мені рятівний круг.

– Що ви там застрягли? – Найда якраз наближалася до нас. Вона встигла далеченько від’їхати і тепер поверталася.

– Проводили техогляд, – буркнула я.

– Допит, – виправив Артем Дмитрович.

– О-о, то я вам завадила? – солодко промуркотіла Найда, об’їжджаючи по колу і вирівнюючись з нами в один ряд.

– Найдо, – застогнала я і за звичкою опустила голову.

Тільки цього разу вийшло так, що я сховала обличчя на міцних чоловічих грудях викладача!

Різко відсахнулася, ледь не втратила рівновагу, але ті самі біцепси, які я показово перевіряла, мене піймали:

– Тримаю.

–  І не відпускайте, – поруч хіхікнула Найда.

Я подарувала їй погляд із розряду «ти труп». І це вже третій за сьогоднішню ніч!

– Дякую, – це вже я викладачеві.

– То що, Найдо, як так вийшло, що ти з другом закрили вахтерку? – Артем Дмитрович ніяк не видав свої емоції щодо слів подруги.

– З чого взяли, що то ми? – насупилася подруга.

– Бо захмеліла з вас двох лише ти, – спокійно відповів чоловік. – Сподіваюсь, принаймні не ти її напоїла.

Найда зніяковіла. Б’юся об заклад, коли остаточно «прочистить» думки, їй буде неймовірно соромно за таку вільну поведінку з викладачем.

В якийсь момент я відчула, що насилу втримую себе на ногах. Тепло міцного тіла і такі дивні обійми заспокоювали мене й усипляли ліпше за будь-яке снодійне.

Очі злипалися, як раптом я відчула дотик чоловічої руки до маківки. Артем Дмитрович м’яко підштовхнув мене покласти голову йому на плече. Далі його рука знову перемістилася на талію.

Здається, я відкрила нову навичку. Спати стоячи. Адже все зізнання подруги у правдивій хронології подій я пропустила повз вуха.

Прийшла до тями лише коли самокат зупинився перед нашим корпусом.