7

Схоже, чутки про непробивність Артема Дмитровича не більше, аніж чутки. Я тільки те й робила, що викликала у нього найрізноманітніші емоції.

– Та наче так, – здається, шок нагнав і мене.

Якого сича лисого я тут забулася? Невже дійсно дозволила себе вмовити прийти до викладача додому? Серед ночі?

– Що ви тут робите? – а Артем Дмитрович швидко повернув собі самовладання! На обличчі ні сліду здивування.

Тепер переді мною знову суворий викладач.

У спідньому.

Зате брови похмуро зведені.

– Гадки не маю, – чесно зізналась я, з усіх сил намагаючись втримати погляд на його похмурих бровах і не дивитися нижче.

– Тобто? – якщо викладач і був здивований моєю відповіддю, то тепер цього не видав.

Навпаки, склав руки на грудях, від чого його суворий вигляд у трусах був ще більш... кхм... суворим. Принаймні для нашої тонкої дівочої душевної організації.

Особливо Найдиної.

До речі, як вона?

Я подивилася на подругу. Та завмерла з пустим поглядом і злегка відкритим ротом.

У когось ступор.

Артем Дмитрович теж перевів погляд на дівчину:

– Вона в порядку?

Я зиркнула на нього, і красномовно окидаючи поглядом оголений торс викладача видала:

– Та то просто надмір естетичного задоволення позначився.

– Навіть не збираюся вибачатися за свій зовнішній вигляд.

– Ніхто і не просить, ви чудово виглядаєте, – спробувала запевнити я.

– Рад, що вам подобається.

– Ви ж не забажаєте поквитатися? – раптом напружилася я.

Уф, схоже, Артем Дмитрович не витримав абсурдності ситуації і протерши рукою обличчя важко зітхнув:

– Вишню, то чому ви тут?

– Гордій, – подала ознаки життя Найда.

– Що з ним? – викладач повернув собі всю суворість.

– Та нічого, караулить Ніну, – пояснила я.

– А що з нею? – поцікавився Артем Дмитрович.

– Вона втекла, застрягла в ректораті і кричить, що відкрити зможе тільки викладач.

– І до чого тут я? – медові очі Артема Дмитровича з головою видавали його думки у цей момент: «Я ж влаштовувався в університет. До дорослих людей. Якого сича облізлого взагалі тут коїться?»

– Ну як «до чого»! Ви викладач, – щось він з просоння геть погано кумекає, довелося просту істину пояснювати.

– Дякую. За останню добу ти надто рідко про це згадувала, – дорікнув Артем Дмитрович.

– Це ви мене переслідували! Ще й у рушнику! – обурилася я.

– Хтось помирає? – раптово спитав він.

– Ні... – я трохи розгубилася від його питання.

– Травмований? – уточнив чоловік у спідньому.

– Та наче ні... – я кинула на Найду нічого не розуміючий погляд. Та дівчина була ще більш розгубленою. 

– Тоді на добраніч! – і він почав зачиняти двері.

– Ні! Стійте! Ви дуже і дуже хороший викладач, який не покине своїх студентів у біді, – поквапилася встрянути я, спершись рукою в стулку.

– Я ще не настільки близький з вашим потоком, аби серед ночі мчати і витягати студентку, – і знову це глузування в очах. – А враховуючи «амбре», – Артем Дмитрович втягнув повітря носом та демонстративно помахав перед собой рукою, – вашому факультетові не завадило б провести інструктаж на тему шкоди алкогольних напоїв та азартних спорів.

Невже він, подумав, ніби Ніна – студентка, що застрягла в деканаті через якийсь дурнуватий спір?

І як тепер бути?

Щось ми взагалі нічого не продумали, перед тим як сюди вломитися. Ні що казати, ні як вмовляти.

Сич облізлий! Він майже зачинив двері.

– Та ні! – першою схаменулась Найда. – Ніна! Ворожка, тобто сторожка, як її там, – вона активно заклацала пальцями.

– Вахтерка, – допомогла їй я.

– А ось це вже цікаво, – Артем Дмитрович знову відчинив двері. – І чому вахтерка від вас сховалася у деканаті?

Ми з подругою знову розгублено переглянулися.

І я помітила небезпечний блиск божевільної ідеї в її очах. Просяявши, вона гордо видала:

– Вишня її закрила, потім споїла, і втекла.

«ЩО?!» – ледь стрималася аби не заволати вголос!

От же ж!

Я подивилася на неї своїм найстрашнішим поглядом, але вона й не думала замовкати.

– І Вишня втекла до мене? – уточнив Артем Дмитрович і глянув на мене з дуже загадковим блиском в очах, який я не могла розшифрувати.

– Це все, що вас хвилює? – мене дійсно вразило, що з усього абсурдного монологу подруги його зацікавило лише це.

– Вишню, – ткнула мене у бік Найда, – одним словом, Артем Дмитрович, ви нам дуже потрібні. Негайно.

– І чому справа не потерпить до ранку. Робочого часу? – останнє було сказано з особливим натиском. Здається, викладач хотів на щось натякнути. Невже ми надто рано прийшли?

– Бо тоді нас всіх виженуть, – понурила голову подруга.

– А чому всіх, якщо винна тільки Вишня?

– Не кинемо ж ми подругу у біді! – обурилася дівчина.

Я подарувала їй такий красномовний погляд, передаючи все, що з нею зроблю за наклеп.

Не кинуть! Ага! Зате підставлять по самі вуха!

– Які у Вишні гарні друзі, – примружився викладач.

Уп-с! Здається, він перехопив мій гнівний погляд і тепер точно розуміє, що десь його трошки дурять.

– До речі. А як ви потрапили сюди? – хитро поцікавився чоловік.

Найда злякано зиркнула на мене, а я ледь фарбою не залилася.

– Хтось залишив ключ без нагляду... А двері були відчиненими, – невпевнено пробурмотіла я.

– Ага, – та він весь цей час над нами насміхався!

От же сич облізлий!

– То ви нам допоможете? – з надією спитала я.

Артем Дмитрович уважно подивився на нас і зрештою зітхнув:

– Навіть якщо я відмовлюсь, ви ж все одно мене в спокою не залишите, так?

Ми з Найдою переглянулись, наче шкідливі котенята, і ніяково потиснули плечима. Мовляв, вибору ж не залишите.

– Я так і думав, – кивнув Артем Дмитрович.

– То ми зачекаємо, поки ви вдягнетесь? – невинно поцікавилася подруга.