6

– Ну, ти можеш заховатися, як це робила вчора вночі, – на вустах Гордія з’явилася надто підступна посмішка.

– Ти про що?

– Ну ти ж ховалася у роті нашого викладача. Можемо провернути цей трюк знову, – він навіть губи склав для поцілунку!

– Гордію! Зараз я змушу тебе смердючі шкарпетки їсти!

– Ну я ж мав спробувати.

– Треба відволікти його увагу, щоб я поставила сову на місце.

Наступну годину ми «розважалися» тим, що імітували найрізноманітніші звуки. Від бійки, до вибуху і феєрверків, останні включали на всю гучність на телефоні.

Але ніщо не змусило Філіпича зрушити з місця. Він залишався сидіти наче вкопаний.

Гордій ще й загітував усіх на нашому поверсі пролізти до корпусу. Але навіть на цей гармидер Філіпич не ворухнув і мізинцем.

Я ж відчувала, що завтра більшість аудиторій будуть розмальовані й побиті. І все дарма. Бо повернути сову не вийшло.

Довелося залишити Філича наодинці з натовпом веселих студентів. І ні з чим, а точніше з совою, повертатися до кімнати.

– Може, їй просто дуже сподобалося у нас? – поставила я риторичне питання.

– Не хвилюйся, завтра знову спробуємо, – легенько штурхнув у бік Гордій і забрав сову, поки ми йшли до гуртожитку. – А взагалі, я вважаю, все тому, що ти мене не поцілувала.

– Го-ордію! – заскиглила я від старої пластинки друга.

– Слухай! Та це ж тема! Нехай Філіпич не реагує на провокації студентів, але ж на викладача він точно клюне. Хто ж подумає, що викладач буде нам допомагати! Особливо новий. Той, що допоміг цю сову викрасти.

– Ну ні! – відсахнулась я від друга, коли зрозуміла, до чого він хилить.

– Ну так! – очі Гордія загорілися. – Ми його викрадемо і змусимо працювати на нас.

– Як?

– Катуванням пір’їнкою!

– Ти ж це не всерйоз? – без особливою надії спитала я.

Але уява вже на всю малювала Артема Дмитровича, зв’язаного на стільці. В одному рушнику. І зі стікаючими краплинками, тільки цього разу поту від сміху. І як його м’язи стискаються від напруги.

– Гадаєш, надто легко? Тоді ти будеш його цілувати, поки не погодиться! – просяяв друг. – Тим паче, що досвід цілувати викладачів у тебе вже є.

– А чого це мої поцілунки – катування? – отут вже я по-справжньому обурилася.

– Ну, я ж тебе не навчав і не перевіряв.

Ну все! Такого я не могла йому пробачити! І штовхнула друга.

– Агов! У мене взагалі-то сова, – він показав символ факультету як оборонний знак від нечисті.

– Але рано чи пізно ти її відпустиш. І тоді я тебе наздожену.

– Краще ходімо спати. Виспишся. Обдумаєш мою пропозицію.

– Яку з?

– Та всі!

До нашої кімнати ми вже заповзали, ледь тримаючись на ногах від втоми. Сову насилу сховали в холодильнику і повалилися на ліжка.

Гордій зайняв третє вільне.

Аж раптом ближче до ранку нас розбудила Найда:

– Ніна! – повторювала вона, трусячи мене та Гордія по черзі.

– А що з нею? – буркнув той.

– Так ми ж її закрили! – злякано прошепотіла подруга.

– Ви – що? – я аж підскочила на місці від таких заявочок.

– А що було робити? – винувато потупила погляд Найда.

– І що тепер? – спитала я, дивлячись на неї з Годієм ошалілим поглядом.

Сховати вахтерку, вони серйозно? Це ж треба було додуматися!

– Що-що? Відчиняти двері, вона ж мабуть вже спить, відкриємо, а завтра нехай доведе, що ми її закрили, – постановив Гордій і першим рушив до коридору.

В гуртожитку було настільки тихо, що аж не по собі ставало. Навіть не хропів ніхто.

Ми зупинилися перед дверима до комори.

– І хто буде відкривати? – прошепотіла Найда.

Ми з подругою одночасно зробили крок назад. А Гордій залишився попереду.

Він озирнувся на нас:

– Що за підстава, дівчата? Разом закривали, разом й відкривати.

– Ага, особливо я її закривала, – буркнула я і про себе додала «поки у Артема Дмитровича в квартирі тусила».

Втім, підійшли до дверей всі разом. Ключ стирчав із замка.

Гордій повернув його.

Ми трішки повагалися, чи варто зазирати всередину, та все ж вирішили перевірити, чи зі старенькою все гаразд.

Переглянулись і обережно прочинили стулку.

І побачили тільки трійку сплячих в повалку третьокурсників.

– Це що за хрінь?! – заволав Гордій.

Бідні сонні хлопці різко смикнулись і ледве сфокусували погляд на нас.

– А що сталося? – прохрипів один із них.

– Де вахтерка? – шоковано спитала Найда, озираючись.

– Пішла, – відповів другий студент.

– Куди? – настала моя черга витягувати інфу.

– В деканат. Писати на вас заяву, – промимрив перший, повертаючись у сонну позу.

– Гей-гей-гей! – кинувся тормошити його Гордій. – Що значить заяву? З якого такого? Хто її взагалі випустив?

– Чай, гик, по-ірландські, гик, в термосі, – гигикнув третій і завалився назад спати.

– Ви старенькій замість чаю піратську воду налили? – жахнулась подруга.

– Вона ще й добавки просила! Байки нам розповідала. А потім закрила, – поскаржився другий.

– Я це сфоткаю, буде компромат на вас. Третяків обхитрувала вахтерка! – зареготав Гордій.

– Тільки спати не заважай, – буркнув перший і відключився слідом за третім.

Гордій наробив кілька фото і навіть відео, і ми пішли.

– І що тепер? – поцікавилась Найда.

– То ясно як божий день, треба викрасти її заяву з деканату, – Гордій рушив на вихід з гуртожитку.

– Ключи є тільки у викладачів, – протягнула Найда, ступаючи за другом.

Я до розмови не приєднувалася, але пішла слідом за друзями.

– То може вона була надто весела, щоб його закрити? – потиснув плечима Гордій.

– А якщо все ж закрила? – наполягала на своєму подруга. – Рефлекси і все таке.

– Тоді ми знаємо декого, у кого є зв’язки серед викладачів, – підморгнув мені хлопець.