5

– Хтось іде! – заметушилися між собою компанія гарпій.

Я ж відповіла Найді, продовжуючи ховатися за колоною:

– Ти невчасно, – прошепотіла у слухавку.

– Тю! Ти ж сама й набрала, – обурилася Найда, а на фоні у неї чувся якийсь дивний шум, надто гучний для наших звичайних гулянок.

– Ото коли набирала і треба було відповідати, – не втрималася я від підколки.

– Хто там? – заволав поруч з Найдою Гордій. – Вишня? Вишенько-о! Кидай свою дурну роботу, гайда до нас.

Схоже, друг вже веселився по повній програмі.

– Та ви б знали, що тут зі мною сталося, очманіли б! – а що, у мене сьогодні теж не типова нудна робота була.

Я обережно визирнула на компанію університетських гарпій. Вони чинно сиділи у кріслах, настільки демонструючи зайнятий вигляд, що аж смішно. Добре хоча б не в театральний поступали, їх би туди не прийняли.

– А що таке? Трапився привабливий клієнт? – одразу солодко мурликнула Найда.

– Та шо ти за тих хлопців тільки думаєш! Збоченка. Може, їй на чай мільйон доларів залишили і тепер ми втрьох поїдемо у кругосвітню подорож, – вліз Гордій.

– Заробила вона, а поїдеш ти? – між іншим справедливо підмітила Найда.

– Як її кращий друг, а тебе можемо й не брати, – від цих двох як завжди купа галасу і нуль допомоги.

– Якщо не припините, я вам не розповім, що сталося, – втрутилася я, і друзі моментально стихли. – Треба відволікти увагу королеви, вона засіла у холі будинку і я не можу вийти непоміченою.

Без ключа-картки мені ні на сходи, ні до ліфту не потрапити.

– Включи пожежну сигналізацію! Так в усіх фільмах роблять, – просяяв Гордій.

– А менш радикальні способи є? – поцікавилася я з надією.

– О, я в обід сфоткала Артема Дмитровича у кафетерії, – видала Найда.

– Нащо?! – випалили ми з Гордієм одночасно. Я пошепки, а от Гордій не скупився на децибели у голосі.

– Поворожити, звичайно! – Найда навіть обурилася на наше синхронне здивування. – Так от, зараз я пощу її у сторіз. Думаю, кілька хвилин, і ця стерво примчить до кафехи. Щоб робити «домашу».

Очікувати довелося зовсім трошки.

– Ну що? Заріна вже проглянула, мали піти, – занепокоєно спитала Найда.

– Так, якраз показує свій телефон королеві. О, Красимира метушиться, збирається. Свариться, чому пропустили Артема Дмитровича. Все, йдуть. Дякую, скоро буду, – попрощалась я.

– З тебе історія! – наостанок крикнув у слухавку Гордій.

Гарпії зібралися швидше аніж у армії, тому вже незабаром я орендувала електросамокат, аби швидше пересуватися, і помчала до офісу.

Щоправда, довелося розвезти ще кілька замовлень, але принаймні бос дозволив занести звіти про доставку завтра.

Тому вже за годину я на всій швидкості електросамоката мчала до гуртожитку.

Аби зрештою застрягти в коридорі на своєму поверсі!

Здається, тут зібрався весь гуртожиток, якщо не факультет.

– Що відбувається? – схопила я першого ліпшого першокурсника за руку.

Його язик неймовірно заплітався, але суть я вловила:

– Хтсь зкрв Ніну у-у-у... там, – він махнув рукою в невідомому напрямку і ледь не впав. Довелося його притримати. – І тут свято, гик, Сови.

Зрозуміло, що треба терміново знайти друзів, здається, невеличка вечірка на честь викрадення символу факультету переросла у гігантську паті.

Та друзі знайшли мене раніше. І в руках у подруги була наша сова.

Якого сича? Звичайно, на тусовках щороку студентам демонструють викрадений символ. Але ж не палитися з тим, хто його викрав!

– Вишенько-о! А ми засумували вже! – вигукнув Гордій, побачивши мене серед натовпу.

– Вишня! – радісно гукнула Найда, і весь коридор хором підхопив:

– ВИШНЯ!

– Ви що, всім розповіли? – жахнулася я, дивлячись на друзів, що продиралися до мене крізь юрбу.

Не дарма ж всі тягнуть закритий жереб, аби визначити, хто буде викрадати! То робиться спеціально, щоб ніхто нікого не зміг здати викладачам. Якщо раптом серед студентів заведеться щур. Адже не знаєш, хто який жереб витягнув, не знаєш, хто буде викрадати!

– Ні, то всі просто раді тебе бачити! – легковажно махнула рукою Найда.

Я озирнулася, і дійсно. Для більшості це був просто привід зробити ще ковток.

– Диви, що у нас є! – весело хіхікнула подруга.

– Найдо, ти ж не п’єш? – або я щось встигла пропустити, бо подруга геть дивно поводилася.

– Нє! – гордо відповіла та.

– Гордій? – суворо зиркнула я на друга.

– А що Гордій? Вона так бісики комусь пускала, що переплутала стакани. І замість яблучного соку хильнула піратське зілля, – гигикнув той.

– Треба її зачинити у кімнаті, поки біди не накоїла, – констатувала я, спостерігаючи, як подруга весело махала пальчиками якомусь старшокурснику.

– Згоден, – і Гордій висмикнув сову у Найди з рук, вручив мені. А потім закинув Найду на плече і поніс до нашої кімнати.

– Агов! Наречений не так має заносити свою дружину! – заволала подруга.

– Вона точно розвеселилась в дим, – прокоментував заявку Гордій. І я була з ним згодна.

– Чого це? – обурилась подруга.

– То ти хочеш бути моєю дружиною? – хмикнув Гордій.

– Артем Дмитрович? – уточнила Найда.

– Ні, Гордій.

Ми якраз увійшли до нашої кімнати. Я вигнала кількох студентів, що тут осіли.

І хлопець вклав Найду на її ліжко.

– Гордій? Та ти ж радше з’їси смердючі шкарпетки, аніж скажеш мені добре слово, – сонно промимрила подруга, перед тим як відключитися.

– Що ви всі з тим Артемом Дмитровичем так поїхали? – невдоволено буркнув друг.

– Молодий і розумний, – потиснула я плечима.

Вже не кажучи про його вигляд в самісінькому рушнику і з краплинками води, стікаючими торсом.

Мимоволі ковтнула слину.

– Я, між іншим, також підпадаю під обидві категорії, – Гордій зігнув руки наче бодібілдер. – А, бачила це? Бачила? Краса.