4

Сич общипаний!

– Ви мене переслідуєте! – вигукнула перше, що прийшло в голову.

– Взагалі-то це ти на порозі моєї квартири, – не розгубився професор.

– А ви всіх зустрічаєте в рушнику?

– Краще був би без? – він нахабно усміхнувся і склав руки на грудях.

Від руху рушник на чоловічих стегнах підозріло смикнувся, і Артем Дмитрович швидко схопився за нього. Аби напевно не впав.

Який сором! Рушник ледь не впав у нього, а червонію я!

Ото Найда буде мені заздрити!

Але ж який сором!

Я не знала, куди діти погляд. Тож не вигадала нічого кращого, аніж, продовжуючи активно червоніти, зачитати фамілію на посилці:

– Колодій А.Д.?

– Саме він.

– Отже, переслідуєте.

– І в думці не було! – обурено вигукнув викладач.

– Чого це? – мене обурило стільки обурення в його голосі!

Йому що, не сподобалося мене цілувати?

– А що, треба? – Артем Дмитрович виглядав збитим з пантелику.

– Ні, – гордо промовила я.

Сич облізлий! Та що зі мною?

– Тоді в чому проблема? – обережно спитав професор.

– Це ваше, – сунула йому доставку, розвернулась і пішла геть.

Не пройшла я й двох кроків, як мене окликнули:

– Вишню, ти дещо забулася.

– Свою заліковку занесу наступного разу, – нахабства мені не займати! Втім, йти геть не припинила.

– То буде наступний раз? – в голосі викладача знову було чутно кепкування.

Сич облізлий! Треба якось викрутитися.

– Це ж ви мене до себе кличете.

Артем Дмитрович якось підозріло закашлявся.

Я не втрималася і озирнулася. В руках він тримав мій бланк для підпису про доставку посилки. Геть за нього забулася! А на роботі за таке, м’яко кажучи, по голівці б не погладили.

Нічого не вдієш, довелося повертатися назад.

Артем Дмитрович вийшов трішки вперед, мені назустріч, і подав документи.

Я потягнулась за ними.

Наші пальці зіткнулися і мене вгатило легким розрядом струму. Ледь серце не спинилося. Рефлекторно смикнувши рукою, я випадково все вронила.

І одразу кинулися підіймати. Але Артем Дмитрович зробив те саме. Як результат, цього разу поцілувалися наші лоби.

Дуже боляче, між іншим!

Я повільно осіла, а Артем Дмитрович навпаки випрямився. Майже.

Адже саме у цей момент хтось виходив з іншої квартири. В результаті здійнявся протяг, і двері до квартири мого викладача гучно зачинилися, заївши при цьому край рушника.

Я вмить почервоніла ще густіше. І дивитись на реакцію Артема Дмитровича не хотіла зовсім.

Судячи з шуму, професор скрізь зуби лайнувся і, відвернувшись від мене, намагався забрати у хижих стулок частину свого рушника.

А враховуючи тріск того самого рушника, він вочевидь дуже прикіпив до дверей і покидати їх не планував.

Та найгірше було ще попереду. Раптом почувся голос Красимири:

– Дівчата, замовляйте їжу, будемо караулити.

– Ти впевнена, що він тут? – промовив голос однієї з шісток королеви універу.

– Так, на всі сто відсотків. Підгледіла адресу у батька в доках. Та не встигла дізнатися квартиру, – знову Красимира. – Тому довелось витратити кишенькові на оренду цієї халупи.

– То може ще раз в кабінет проліземо? – запитала інша шістка.

– Ні, тато мене любить. Але за це здере всю шкуру. А мені ще вмовити його на ту супер сукню.

– Ту, з бутіку? Та ти що! Вона ж вартує цілі статки, – охнула перша шістка.

– Ото ж бо! І я цю сукню хочу на день студента. Тому злити татка зараз неможна. Треба самим вирахувати.

Я кинула зляканий погляд на Артема Дмитровича. Він і сам на мить застиг, прислуховуючись до голосів.

– Треба ховатися! – гучно зашепотіла я і кинулась допомагати йому відкривати двері, чи принаймні витягати рушник.

– Та що ти робиш! – зашипів професор у марних спробах мене зупинити.

І, звичайно ж, я зробила тільки гірше.

Тканина на стегнах викладача, що й без того не дуже надійно там висіла, від моїх метушливих рухів полетіла до низу.

– А-а, – заверещала я і одразу мій рот був накритий чоловічою долонею.

Артем Дмитрович одним невловимим рухом притиснув мене спиною до себе. Різким ударом руки з усієї сили натиснув на ручку, і та, нарешті, піддалася. Двері відчинилися, тягнучі за собою рушник.

Легкий поштовх, і я опинилася всередині квартири.

Доволі мінімалістичної. Одразу видно: тут мешкає холостяк.

Хоча на полиці стояло чимало цікавих книжок та статуеток.

Звідкись почувся веселий регіт:

– А я бачу, перший робочий день в універі пройшов вдало, – промовив якийсь чоловік в екрані ноуту. Він був засмаглий, з довгий розкішним темним волоссям.

І без футболки!

У них що, культ такий?

Чи може Артем Дмитрович того...

Від припущення мої очі округлилися по п’ять копійок. Я озирнулася назад якраз в той момент, коли викладач встиг прикрити рушником всі причинні місця. І при цьому тримав ті самі мої папери. І коли тільки-но встиг їх захопити?

– Леве, я ж тебе скинув, – невдоволено буркнув викладач.

Десь в кінці коридору почулося гупання дверей і дівочі голоси, які віддалялися.

Здається, ми вчасно сховалися, ще б двері зачинив!

– Як бачиш, це не так і просто, – продовжував глузувати чоловік в моніторі з надзвичайно чорними очима.

Знову потягнув протяг, і стулка гупнула – але цього разу нічого не захопила. Бо Артем Дмитрович вже був завбачливий.

– Леве, я тобі зателефоную пізніше. Тільки розберуся зі... – запнувся містер суворий.

– Студенткою? – нахабно заграв бровами загадковий Лев.

– Я Вишня, – вирішила за потрібне уточнити.

– О-о, а ти мені подобаєшся, – схвально подивився на друга незнайомець в моніторі.

– Леве! – погрожуюче звузив очі мій викладач.

Стоп! Здається, чи у Лева на фоні пройшовся лев?

– Ви в зоопарку? – поставила єдине, на мою думку, логічне питання.