1

– Поклади, де взяла, – почувся чоловічий голос позаду.

Притиснувши свою знахідку до грудей, я стрімко розвернулась. У тьмяному світлі універського холу не дуже розрізниш, хто саме підходив до мене стрімким кроком. А от мої локони кольору стиглої вишні не помітити досить важко.

Судячи з активної ходи, не сторож, хтось молодий. Та й голос не скрипучий, як у Філіпа Філіповича.

Я озирнулась навкруги у пошуках шляху для відступу. Позаду стояла шафа для нагород та символа факультету, який я щойно викрала. З єдиного хоча б трошки освітленого виходу якраз йшов невідомий чоловік.

Зліва був прохід до кабінетів, але сьогодні його зачинили. Знали, що хтось зі студентів спробує вломитися за статуеткою.

Виходить, треба тікати лише у темінь коридору направо.

Та поки я вагалась із вибором напрямку, тінь невідомого стрімко до мене наближалась.

– Чуєш? Поклади негайно!

Хлопець! Це був хлопець! Не викладач, вже можна видихнути. Мабуть.

Він якраз підійшов достатньо близько, аби я змогла розгледіти бодай щось.

Виглядав трошки старше за мене. Високий. Не товстий, але й не худий. Коротко стрижений. Мені більше до вподоби патлате волосся.

Поки я роздивлялась хлопця, він схопився за статуетку в моїх руках та спробував висмикнути.

Вона була у вигляді пташки. Сови, якщо бути точнішою. Та хтось із моїх попередників встиг доліпити з глини невистачаючі частини. Як кажуть легенди: «адже жодний поважаючий себе чоловік, тобто птах, не може без цього обійтись».

Якийсь час університетом гуділо обурення жіночої половини колективу, адже «хто сказав, що сова – хлопець?». І тоді якісь розумники викрали птаха знову. Для того, щоб доліпити йому невистачаючих жіночих атрибутів зверху.

Звичайно, адміністрація університету не могла стояти осторонь такого неподобства і хотіла позбавитися головного символу факультету лінгвістики. Але тоді вже і жіноча, і чоловіча половини об’єдналися та зчинили бунт.

Ректора хтось переконав, що такий символ лише на користь, адже показує рівноправність між жінками й чоловіками в університеті.

Так статуетка у вигляді гендерно-нейтральної сови і залишилася. Дуже дивною. Але символічною.

А тепер повернімося до хлопця, що висмикував її у мене з рук.
Від несподіванки я ледь не випустила свій награбований скарб, та встигла схопитися саме за ту «необхідну чоловічу частину».

Гидливо скрикнувши, підкинула свою половину статуї, і хлопцеві довелося ловити її. Я ж перехопила протилежний бік, дівочий, тобто голову.

І до мене в цей момент дійшло:

– Та ти хочеш мої лаври собі приписати! – я потягнула фігуру сильніше.

– Які ще ларви! Ти грабуєш університетське майно! – а хлопець впертий! Не відступається. Намагається віджати мій скарб.

– Це не лайно! Це гендерно-нейтральна сова. Ти що, геть не тутешній? Навіть новенькі знають, що й до чого. Відпусти! – і хитро усміхнулася, дивлячись, за що він вхопився.

Незнайомець прослідкував за моїм поглядом і у супроводі оклику «Оуч» провернув мій трюк з підкиданням статуетки.

Я розгубилася, боячись від сили інерції впустити дуже потрібний мені символ. Мій конкурент скористався нагодою:

– Ти маєш повернути це назад! – він аж надто різко схопився за сову, і та опинилася в його руках.

– От же ж сич обскубаний!

Відповісти мені не встигли: тут почулися важкі кроки сторожа, який мабуть вже зробив обхід території.

– Хто тут? – пролунав скрипучий старечий голос Філіпа Філіповича.

Ми з неочікуваним співучасником переглянулися, і я скомандувала:

– Тікаймо!

Схопила хлопця за руку й потягнула у той самий темний коридор справа. Там мав бути прохід до внутрішнього дворику, а звідти можна було вибратися назовні, де на мене чекали друзі.

Та хлопець чомусь гальмував!

– Геть дурний? Спіймають же й відрахують! – шикнула на нього і ще сильніше потягнула за собою.

Не впевнена, що сенс моїх слів до нього дійшов, але принаймні він бодай більш активно заворушився.

І знову темний коридор, вдалині виднілося тьмяне світло місяця у внутрішньому дворику. Ще чулося важке дихання збоку і шалений стукіт двох сердець.

А позаду не відставав сторож. Звідки в нього така швидкість? Він же старий! А бігав наче спринтер.

Чи це ми надто повільні?

Озирнулася на свій баласт. Хлопець гальмував втечу. Тримав символ факультету й насилу волочив ноги. Ніби вагався.

От же ж! Невже думав, як добровільно поверне символ, то йому нічого не буде? Новачок, що ще сказати. І кинути шкода. Й плестися так не можна.

– Хутчіше! – поквапила його і сама прискорилась, не відпускаючи чоловічу руку.

Ось вже арка на вулицю. Двері можна зсередини відчинити, головне, щоб нас не роздивилися.

Підбігли. Пальці тряслися. Але сили відсунути клямку не вистачало. А-а! Мене накривала паніка:

– Не можу! Все, ми попали. Трясця! Виженуть великим пенделем під зад.

Та нарешті мій співучасник прийшов до тями: вручивши мені статую, він потягнув за клямку, й двері піддалися на міць його мускулів.

За мить до того, як промінь від потужного ліхтаря сторожа сковзнув по наших обличчях, ми встигли сховатися за воротами.

Але ж куди далі? Я зирнулася й помітила високий пам’ятник студенту у ніші стіни. За нього!

Стукнула ліктем хлопця, привертаючи увагу, й побігла до схованки. Він не відставав.

Ми стояли притулені одне до одного. Зліва височіла статуя, справа дерла шкіру цегляна стінка будівлі.

Я притискала до себе сову, відчуваючи дихання парубка на своїй маківці. Але зосереджено вдивлялася на дорогу.

Десь збоку почулися швидкі важкі кроки сторожа.

Пронесло! Він побіг далі!

Перечекавши ще кілька хвилин, ми з незнайомцем подивилися одне на одного.

Тепер я змогла більш детально розгледіти його обличчя. Наскільки дозволяло місячне сяйво. Очі, приємного медового відтінку, невідривно дивилися на мене.