46

Зима. В кожного по-різному асоціюється ця пора року. В когось із різдвяними святами, в когось із відвідуванням родичів, в когось зі шкільними канікулами.

Тарас все рідше з'являвся на уроках. Він багато часу приділяв пошукам Вишеньки, маючи надію, що вона жива. Тепер, коли друзі дізнались про тіло Кравченко Богдани Олегівни, то були впевнені, що майже три роки тому поховали не Вишеньку.

З одного боку, Тарасу дуже хотілося, щоби справді все це виявилось кошмарним сном і щоби Вишенька була жива. Він жив цим майже три роки, він не хотів прощатись із коханою. Але тепер, коли він майже впевнений, що вона жива, і він от-от її знайде, то виникає дивне відчуття. Майже три роки – це не малий період. Що він скаже? Як він буде пояснювати їй, чому її раніше не знайшов? Йому буде соромно признатись, що майже повірив у її смерть, але брехати і розказувати, що весь цей час він був у пошуках, Тарас не збирався.

Він справді не знав, що його чекає при зустрічі з Вишенькою. Але хіба це зараз може бути важливим? Потрібно вигнати всі вагання геть і не думати про те, що може статись. Потрібно діяти. Потрібно шукати.

Активну участь у пошуках брали Олексій, Софія і Тарас. Юрій, хлопець Софії, не знав про що конкретно йшла мова і взагалі не дуже вірив у те, що начебто відбувається. Але він ніколи не відмовляв, якщо потрібна була його допомога.

Крім камер, які були напрямлені на вхідні двері Тараса і Софії, друзі більше нічого підозрілого не помічали. За ними наче й ніхто не слідкував. Але про всяк випадок Тарас вирішив, що буде безпечніше, коли він вилазитиме через заднє вікно, якщо вирушає у справах ЗМВ.

Все, що було відомо на один із зимових днів, це ім’я батька і дядька Сергія. Пошуки хоч якоїсь ще корисної інформації тривали дуже повільно. Олексій із Тарасом намагались по максимуму пригадати слова, які колись говорив Сергій. Оскільки хлопчина був небагатослівним, то ніхто з одногрупників нічого вагомого не пригадав. Через знайомих юнакам вдалось роздобути адресу, за якою мешкав Вольовий Іван Васильович. Згодом вони знайшли його документи, в яких було написано про місце народження. Це було те саме місто.

- Нам потрібно дізнатись, звідки родом мама Сергія. Нам потрібно довідатись якомога більше про людей, які хоч якось пов’язані зі Сергієм.

Ці слова дуже часто лунали, коли друзі збирались разом.

А потім комусь в голову прийшла ідея відвідати в місті всі секції боротьби, боксу, карате… По тілу Сергія було видно, що він займався, і навряд чи самостійно.

І цього разу друзі не прогадали. З’явилась нова зачіпка. В одній із секцій таки згадали про хлопчика Сергія. Вони нічого не чули про аварію, і це якось полегшувало розмову. Бо Софія представилась журналісткою, яка має написати про хлопця статтю. Обіцяла і назву дитячого спортивного центру згадати у своїй статті.

Тепер у юнаків було й ім’я мами. Джулія – дивне ім’я.

Все, в чому полягала подальша робота друзів - це шукати в інтернеті, старих газетах хоч якусь згадку про пару Джулію і Василя. Роботи було не на один день.

Вони не були впевнені, до чого ці пошуки приведуть. Ну, дізнаються вони дівоче прізвище мами, а далі? Що далі? Кажуть, що без історії немає майбутнього, але в даному випадку потрібно було просто шукати теперішнє. Хіба адреса, де народилась Джулія якось вкаже на те, де зараз перебуває Сергій? Якщо у нього багато грошей, то він може бути в будь-якому куточку Землі.

Але потрібно шукати якусь інформацію. Все, що може дати нові зачіпки.

І вони продовжували пошуки.

Інколи не обов’язково бути впевненим, чи в правильному напрямку ти йдеш. Бо якщо ти йдеш в протилежну сторону, то рано чи пізно ти це зрозумієш, обернешся і вже ніколи не помилишся. А якщо ти стоятимеш на місці, бо боятимешся піти не туди, то ти просто залишишся на місці.