42

Вольовий Сергій Васильович. Не було жодних свідчень про смерть цієї людини. Це могло означати лише те, що ця людина жива. І Тарас майже повністю в це повірив.

Буває, що живеш собі на світі й навіть не підозрюєш, що завтра ти дізнаєшся щось таке, що переверне твоє життя. Добре, коли річ – хороша. Але не в нашому випадку. Важко уявити, що творилось у Тараса на душі. Мільйони питань штурмували його мозок. Він не міг дати жодної відповіді.

Олексій також нічого не розумів. Для чого людині зникати? Для чого потрібно, щоб всі вважали її мертвою? Олексій не з тих людей, що вірить у всякі містичні історії, змови, і він був впевнений, що знайдуть усьому нормальне логічне пояснення. Але він також був впевнений, що і могилу Вольового вдасться знайти.

Хлопці були в ступорі. Якщо Сергій справді живий, то теорія Тараса про Вишеньку, про те, що вона жива, все більше ставала схожою на правду. Олексій обіцяв і собі, й Тарасу, що буде з ним доти, доки не виконається операція ЗМВ. І хоча дана операція поміняла сенс, та Олексій нікуди не намагався відступати. Але так багато питань «чому» і «як». Якщо могили Сергія не існує, то могила Вишеньки є. Тіло Вишеньки було.

- Лише не кажи, що ти хочеш таємно проникнути на кладовище, розкопати могилу і взяти ДНК, щоб перевірити, чи там похований хтось інший, ніж Вишенька.

- Якщо потрібно буде, то так і зроблю! – Тарас був надто впевнений.

Хлопець залишався спокійним, хоча здавалось, що ось-ось зламається, впаде на підлогу зі слізьми на очах і попросить, щоб його не чіпали, доки він не прокинеться.

Якщо його теорія про те, що Вишенька жива, правильна, якщо він міг знайти її набагато раніше, якщо в нього була можливість повернути своє щастя і не бути зламаним всередині два з половиною роки… Якщо це все можливе, то можна тільки уявити, що відчував герой.

Чи шкодував він про те, що раніше не здогадався знайти могилу Сергія? Шкодував.

Чи пробачив він себе за те, що вірив в смерть Вишеньки? Ні.

Чи було йому боляче за те, що два з половиною роки він нічого не робив, щоб знайти свою кохану? Було.

А з іншого боку, чи міг він знати?

Тарас шкодував, йому було боляче, і він злився на себе. Але емоції треба посунути вбік, бо зараз необхідно діяти.

Буває, що ти помічаєш маленькі деталі, але не надаєш їм великої уваги. А коли з тобою трапляється щось, то весь набутий досвід, все колись почуте чи побачене, виринає з твоєї пам'яті - і все складається докупи.

Один день. В один день зникли й Сергій, і Вишенька. Чому раніше нікому в голову не приходило пов'язати ці дві події?

Чому Вишеньку ховали в закритій труні, і чому на розпізнавання тіла закликали дядька дівчини? Це все пояснювали тим, що бачити понівечене тіло було дуже боляче, тому, щоб не травмувати батьків і Тараса, ховали дівчину у закритій труні.

- Патологоанатом. Той, що говорив з батьками Вишеньки. Він знає більше, ніж нам здавалось. Нам потрібно його знайти.

- Тарасе, але якщо не Вишенька, то чиє тіло поховане?

Це справді було питання, на яке нелегко знайти відповідь. Але як грім серед ясного неба Тарасу згадалась стаття про дівчинку, що зникла безвісти, на яку вони наткнулись, коли шукали якусь інформацію про Вольового у бібліотеках. Все, що він міг згадати про ту статтю зараз, це те, що там була фотографія. Звісно, що лиця він добре не пам'ятав, але колір волосся був схожий на колір волосся його коханої. Як він раніше на це не звернув уваги?

- Нам потрібно знову до бібліотеки.

Працівниця бібліотеки вже не ставила дивних запитань. Вона навіть не питала, якого року газети їм потрібні. Жінка просто через декілька хвилин принесла хлопцям цілу стопку газет і стала спостерігати, як жадібно вони переглядають сторінку за сторінкою і виписують щось у свої блокноти.

Кравченко Богдана Олегівна – ім'я дівчини, яка за зовнішніми даними була надто схожою до Вишеньки, і пропала безвісти в березні два з половиною роки тому.

- Олексію, нам потрібно трішки розділитись. Знайди, будь ласка, того патологоанатома, що наче робив розтин Вишеньці, а я знайду батьків Богдани й спробую дізнатись щось корисне. Але перше мені потрібно ще з деким поговорити.

- Домовились. На зв'язку.

Хлопці потисли один одному руки, і кожен попрямував своєю дорогою.

Так ішов до кінця ще один день листопада.

Тарас все частіше відпрошувався з роботи, рідше готувався до уроків, заспокоював себе думкою про те, що ще гірше дітей він не зіпсує, а хто хотітиме вчитись, той вчитиметься.

Олексій свою роботу не закидав, але, тим не менше, йому вдавалось приділяти багато часу й операції «ЗМВ». Врешті-решт, всі ми, опинившись у важких умовах, можемо перевернути гори, знаходити додатковий час і сили. Можемо, коли є бажання щось зробити.