40

Як і було домовлено, Тарас з Олексієм зайнялись серйозними пошуками уже не могили, а принаймні свідоцтва про смерть їхнього одногрупника. Хоча назву операції ніхто не змінював. Все таж «ЗМВ».

Перечитувати всі газети у всіх бібліотеках – не було сенсу, це зайняло б надто багато часу. Але в одну, головну, все-таки хлопці пішли. Вони ще раз детально прочитали всі статті, які стосувалися березня два з половиною роки тому. А раптом вони щось пропустили, якусь зачіпку, якусь корисну інформацію.

Хлопці цілий день просиділи в пошуках корисної статті. Все марно. Нічого.

- Як добре, що зараз у школі канікули, і нам не потрібно готуватись до завтрашніх уроків, – промовив Тарас, коли хлопці вийшли з будівлі та, глянувши вверх, побачили купу зірок.

- Це точно, – погодився Олексій. – Вже кілька тижнів пройшло, відколи я звернувся до знайомих, які працюють в лікарнях і в моргах нашого міста.

- Знайомих? В тебе так їх багато, що на кожну лікарню і морг є? – перебив друга Тарас.

- Ну, дехто новий знайомий. В нас час не так важко знайти допомогу, якщо є чим віддячити.

- Та й не робимо ми нічого поганого.

- От власне, – погодився Олексій. – Так от, за ці кілька тижнів від них я не почув ніякої корисної інформації. Звісно, вони не мають доступу до всіх архівних матеріалів, та й на якій підставі їм хтось їх дасть? Вони ненароком розпитують у колег, чи ті нічого не пам'ятають про аварію чи про самого хлопчину. Немало часу пройшло, не дивно, що не пам'ятають. А що там твоя подруга?

- Софія? – Тарас і так впевнений був, що мова йде про неї, але все ж уточнив. – Ну, вона кілька разів на тиждень працює з пацієнтами, які мають важкі травми. Вона часто буває в лікарнях, але з самими лікарями спілкується дуже рідко, а тим паче, якщо тема стосується не спільних пацієнтів. Але вона хороший психолог і буває, що починає вести мову про Вольового, надіючись, що хтось підхопить і скаже, що пам'ятає такого, але поки що теж результатів немає. А прямо вона не хоче питати. Чудово розуміє, що таке лікарська таємниця, і що ніхто їй нічого не розкаже без вагомих на те причин, яких, по суті, в неї немає.

- Давай домовимося так: якщо через тиждень не буде прориву, то пускаємо в хід важку артилерію.

- Олексію, в нас уже півроку немає прориву. Ти думаєш, що за тиждень щось зміниться?

- Ну, по-перше, раніше ми шукали могилу Вольового, а не свідоцтва про смерть. І раніше ми не платили людям, які працюють в лікарні чи в морзі й зможуть дістати нам потрібну інформацію.

- Ще треба, щоб хтось зі знайомих в міліції працював. Хтось має щось знати.

- Тарасе, а хіба батьки твоєї Вишеньки не мають багато зв'язків? Може, попросити їх про допомогу?

Тарас похитав голову:

- Більше року тому вони виїхали. Здається, навіть з країни. Вони обірвали з усіма зв'язки. Ну, як обірвали? Вони попрощались, але сказали, що хочуть почати нове життя. Щоб менше речей нагадувало про горе. Тому вони не телефонуватимуть, не писатимуть, не приїжджатимуть. Вони, мабуть, не передумали. Бо більше про них я нічого не чув.

- Так само, як і про Вольового.

- Олексію, але ми маємо дещо про нашого одногрупника. В папці в деканаті лежить копія свідоцтва про смерть.

- Але це не точна інформація. Ще потрібно дізнатись, хто її виписав. Ти не записав?

- Ні, але завтра ми йдемо до університету і зробимо копію.

- Тарасе, давай прощатись, Досить на сьогодні. На добраніч.

Хлопці потисли один одному руки і розійшлись в різні боки.

Наступного дня, вийшовши з університету з копією свідоцтва про смерть Вольового, хлопці прямували до заклада, де її виписали. З великими проханнями, їм все-таки дозволили зустрітись на три хвилинки з потрібною людиною.

- Хлопці, що ви від мене хочете? – старий Петро Ігорович крізь окуляри дивився на довідку.

- Ну, це ж ваш підпис внизу? І печатка ваша? – запитав Тарас.

- Моя. Але знаєте, скільки таких довідок я виписую кожного тижня?

- Але у вас мають бути, певно, якісь відомості про цю людину, якась папка?

- Ми все передаємо міліції, якщо справа кримінального характеру. Якщо людина померла своєю смертю, то шукати вам потрібно у центральній лікарні. А зараз – до побачення, я й так згаяв на вас надто багато часу, – сердитим голосом промовив Петро Ігорович, але додав:

- Не розраховуйте, що вас із відкритими обіймами чекають в архівах. Якщо справа пахне криміналом, то краще зверніться до міліції. Але промине кілька місяців, перш ніж вони щось знайдуть для вас, бо всюди є свої черги й важливіші справи.

Тарас і Олексій вийшли з моргу. Подивились один на одного. Тарас промовив:

- Нам до міліції немає ж сенсу звертатись, правда? Вони нам не захочуть помогти добровільно?

- Правда, – погодився Олексій. – Ну що? Готовий випорожнити кишені? Я даю команду проникнути до архівів. Що трохи нелегко для моїх знайомих.