39

Кінець вересня супроводжується вітрами, осінніми дощами. Роки йдуть, а нічого не змінюється.

Марія вже за традицією сиділа з горнятком гарячого чаю на підвіконні. Сьогодні дуже хороший день. Досить непоганий настрій. В голові крутиться багато ідей про те, чим можна зайнятись.

«От ще трішечки почитаю книгу і можна переглянути один з моїх улюблених фільмів», - думала Марія, спостерігаючи, як пташки наввипередки летять кудись.

«А цікаво, як це - бути пташкою? Такою вільною, у якої немає меж, і вона може летіти туди, куди їй хочеться. Доки вистачить сил. Вона в змозі покинути країну, в якій живе, а може просто кружляти над сусідніми містами й милуватись краєвидом з висоти пташиного польоту. Смішне поєднання.

Добре бути птахом і мати крила. Але пташки, мабуть, не мають свідомості. Принаймні, так нас вчили в школі. Але якби вони не вміли думати, то багато з них не оминали б машин, не ховались би від сильного вітру чи дощу. Бо не розуміли б, що це небезпека. Чи ними просто керує інстинкт? Не знаю. Не розумію. Я – не пташка!»

Марія випила залишки чаю на дні й вирішила піти на кухню, щоб зробити собі ще.

Такий спокійний день. Треба до чаю ще й кусочок тортика врізати.

Вже на підвіконні, відламавши черговий кусочок, Марія дивилась на ложку, якою колупала решту залишків на тарілці.

«Так цікаво: хто і коли придумав ложку? Чому саме такої форми, чому вирішив, що це найзручніше для того, щоб їсти. Чому після ложки придумали виделку, якщо вже була ложка, якою, по суті, можна все їсти. А, може, виделки придумали в першу чергу, а коли почали варити борщі і супи, то придумали й ложку. Не знаю. Але, взагалі, дуже цікава тема. І, в той час, коли придумали такі речі, без яких зараз важко уявити своє життя, за це ніхто не давав грамот чи грошових призів. Тоді люди придумували щось, ділились своїм відкриттям з іншими й не очікували великої подяки, не чекали на шану. Ну, мені так здається.

Взагалі, найнеобхідніші речі винайшли давним-давно, і за них нагороду ніхто не отримував. А от в сьогоденні можна запатентувати щось новеньке, яке лиш трішки відрізняється від іншого, і ти вже очікуєш, що твоє ім'я стане популярним, а банківський рахунок поповниться.

Цікаво, коли люди змінились і почали робити щось не просто так, а очікуючи подяки. Звісно, що всі ми різні, але здебільшого людей об'єднує те, що ніхто не збирається присвятити багато часу для когось, якщо не отримає за це винагороду. Так є.

Але ще, мені цікаво, що вагоміше: придумати щось нове і цікаве чи випустити в світ? Ми не раз чули різні життєві історії, коли придумував хтось один, але заслуги присвячувались іншому. Чи справедливо це? З одного боку – ні, адже якщо ти людина, і саме твій склад розуму дозволив придумати якусь нову річ, яка може полегшити життя, або просто зробити його веселішим, то й тобі отримувати нагороду за це. А з іншого боку – якщо в тебе вистачило розуму придумати щось, а от розрекламувати або вдосконалити своє творіння тобі не вдається. Що ж робити тоді? Мені здається, що в світі було багато випадків, коли люди майстрували щось, вигадували, будували плани в голові, але проекти не були завершеними через те, що не було як розрекламувати, і той самий виріб або ідея припали порохом - і все. То звісно, що в таких випадках дуже навіть добре, коли знаходиться хтось інший, хто не дає занепасти, а випускає в світ той самий вибір або ідею. Тому питання вагомості – це дуже важке питання, і воно має різні відповіді залежно від ситуації.

Та й, можливо, не варто ображатись на людину, яка отримала заслугу за те, що не придумала, але удосконалила і втілила ідею у реальність. Якщо є ідея, то не припадати ж їй пилом, коли є можливість зробити з неї щось велике і корисне для суспільства.

Припустимо, що їхали в поїзді двоє незнайомих людей, які розговорились між собою. Нехай це буде Назар і Віктор. Назар розказав, що у нього є мрія стати сценаристом у сфері великого кіно. У нього навіть в голові були плани, можливі сценарії. Він розказав Віктору про один фільм, який він придумав. Звісно, що Віктор слово в слово не запам'ятав, але зрозумів ідею, вона йому сподобалась. Пройшло багато років після тієї поїздки, але Віктор так і не побачив фільму, сценарій якого був схожим на той, що розказував Назар. Віктор робить висновки, що ідея була, але вона не втілилась у життя, тоді хлопець бере ініціативу у свої руки. З пам'яті пише сценарій, вдосконалює його, але не змінює суті, що дозволяє сценарію бути особливим. Віктор різними способами намагається втілити ідею з фільмом у реальність. І рано чи пізно йому це вдається. Світ в захопленні відвідує кінотеатри. Всі задоволені новим фільмом. Всі, окрім Назара, який, швидше за все, сидить з пляшкою пива перед телевізором. Який прочитав ім'я сценариста і якому миттю згадалась поїздка у поїзді. Звісно, що він буде злим. Але на кого? Віктор і не мав зв'язків, щоб поділитись з Назаром фінансами, які отримав за фільм, і не хотів. А для чого? Все, що дав йому Назар – це ідея, яку міг дати хтось інший. Найголовніше зробив сам Віктор. Він показав світу ідею і зробив її успішною. Він, а не Назар. І йому отримувати за це нагороду. То на кого має злитися Назар? Правильно, тільки на самого себе. Бо мав ідею, і … все. Він її придумав, він її ій закопав. Продовжував ходити на ту саму роботу, робити ті самі справи, спілкуватись із тими самими людьми. Він не хотів нічого міняти. Тому він і не має права ображатись на Віктора. Іншими словами: для Віктора Назар був просто музою, так само, як і букет квітів може бути музою для художника.