36

 З моменту початку операції «ЗМВ» пройшло кілька тижнів. Вже й сесія була позаду, і державні іспити. Вже й відгуляли хлопці на випускному. Як-не-як  – останній курс. Прощавай студентське життя. Попереду нова дорога.

Тарас нікому з друзів не розказував про своє нове заняття. Та його особливо ніхто й не допитувався. Всі знали, що хлопець проводить багато часу з новим другом Олексієм. Ніхто не ображався, бо кожен крокував своєю дорогою. Все менше часу виділялося для зустрічей зі старими друзями. Багато хто з однолітків поставив собі за мету знайти роботу.

Софії вдалося знайти роботу за професією. З вересня дівчина буде працювати шкільним психологом. А ще, як додатковий заробіток, дівчина розробила свій сайт, де пропонувала послуги для людей після великих травм чи операцій. Цей сайт був розрахований на людей, яким потрібна була реабілітація. Наприклад, якщо хтось потрапив у аварію і втрачав можливість ходити. Або позбувався якоїсь частини свого тіла внаслідок хвороби абощо.

Софія спочатку дуже боялася взяти на себе таку відповідальність. Плюс до всього ця робота не для слабких нервів. Дуже важко всередині співчувати людині, але не показувати цього, а ставитись до пацієнта, як до звичайної людини і змусити повірити, що життя попереду чудове. Дуже важко морально.

Але дівчина вирішила, що безглуздо тратити свій дар тільки на дітей в школі, які тебе не хочуть сприймати. Тим більше, до вересня ще далеко, а заробляти потрібно.

І, взагалі, це випадково Софії прийшла ідея займатись таким.

Якось дівчина їхала в поїзді з якоюсь жінкою. Вони розговорились, і незнайомка почала розказувати свою історію.

Недавно жінка із сім’єю поїхали відпочивати в гори. І коли вони були на вершині, то її одинадцятирічна дочка Вікторія кинулася бігти. Пізніше виявилось, що дівчинка побачила ящірку й хотіла її зловити. Але ящірки дуже швидкі, а гори нерівні. Вікторія бігла й не могла зупинитись. Пізніше зашпорталась, мабуть, об камінь, і скотилася вниз. Батьки побігли за дочкою. Знайшли її без свідомості біля підніжжя гори. Дівчинка дихала, але була дуже подряпана. Мобільного зв’язку там не було, і людей, в яких можна було просити допомоги – також не було. Мама з дівчинкою залишились чекати на вокзалі на поїзд. Тато біг селами, шукаючи допомогу. Допомога прибула. Швидка відвезла сім’ю до лікарні. У Вікторії зафіксували струс мозку третього ступеня і два переломи. При падінні дівчинка сильно пошкодила великий палець і лікарям довелося його ампутувати, щоб не пішло зараження.

Не дуже приємну історію довелося почути Софії. Якщо мама вже змирилась з подією, головне, що дитина жива, то Вікторія не могла зрозуміти, як житиме далі без пальця.

Софія хотіла дати кілька порад, як говорити з дівчинкою. Жінка замислилась над почутим і запропонувала найняти Софію на кілька платних сеансів.

Дівчина недарма отримувала гроші за свої сеанси. Результати були помітними. Тому незабаром з’явився сайт. Так почалась Софіїна кар’єра підтримки й реабілітації.

Юрій продовжував працювати в сфері обслуговування в ресторані. Йому це подобалось і наразі нічого міняти не хотілось. Особливо зараз, влітку, роботи було дуже багато, а, значить, і більший заробіток.

Вероніка ж була зайнята вступом на п’ятий курс. Вся її голова була забита державними вступними іспитами.

Олексій також знайшов собі роботу за професією. Буде вчителем математики в місцевій гімназії. Кажуть, що там непогано платять. У вересні перевірить.

Що ж до Тараса, то йому багато разів телефонували й з деканату, і різні директори шкіл з пропозиціями. Але хлопець або відмовляв, або казав, що перетелефонує, коли обдумає пропозицію. Чомусь не хотів він зараз вирішувати свою долю. Це можна зробити й в серпні, а якщо не знайдеться нічого, то попрацює офіціантом, буде проводити платні репетиторства.Таким був план «Б».

У Олексія і в Тараса до кінця серпня було вдосталь вільного часу, тому коли, як не зараз, зайнятись виконанням операції «ЗМВ». Хлопці навіть завели спеціальний блокнот, в якому, на жаль, крім прізвища, ім’я, по батькові й дати народження більше нічого корисного не було. Хоча й те, що було, важко назвати корисним.

Адреси в них не було, відомостей про батьків не було.

Хлопцям вдалось роздобути двадцять книг з номерами домашніх телефонів мешканців міста. Хоча, хто зараз користується домашнім телефоном?

Але що? Хіба ж вони дарма шукали ці книги по знайомих? Бо в магазинах продавались лише за останні три роки. Хлопці виписали номери телефонів і ініціали власників прізвища Вольовий. Якщо не рахувати однакових, то всього було тридцять п’ять знахідок.

Тільки шість номерів досі належали своїм власникам. Але, на жаль, вони не мали нічого спільного з їхнім одногрупником, просто однофамільці.

Шукати інших двадцять дев’ять власників номерів не було сенсу.

Треба було зачепитись за щось інше. Але за що?

• Нам треба піти в бібліотеку, – якось сказав Олексій.
• Для чого? – поцікавився Тарас.
• Там мають бути газети. Місцеві газети. Мені здається, що вони їх тримають п’ять років. Наш одногрупник розбився в автокатастрофі. Про це мали б написати. Може, були ще інші жертви. Нам потрібно хоч за щось зачепитись.
• Олексію, ми в двадцять першому столітті. В інтернеті більше про таке пишуть.
• Я шукав, але не можу нічого знайти. Я впевнений, що там щось є, але я не знаю, як правильно написати, щоб вибило те, що потрібно. Я гортав годинами те, що пропонував ґуґл і нічого немає. А газети хоч поскладані в хронологічному порядку. Будемо щось шукати, щось знайдемо.
• Ну, давай.