35

А пригадуєте як у школі ми не любили вчитись? Приходиш додому, обідаєш, витягуєш щоденник з портфеля і дивишся, що на завтра задали. Бувало, що небагато, і ти чемно все виконував, а інколи була гора домашнього завдання. А особливо великою катастрофою було вивчити великого вірша, наприклад. Ти тоді починаєш з маленького: розв’язуєш приклади з математики, читаєш параграф з біології тощо. Головне не чіпати вірша. Він же страшний, потрібно налаштуватись. Ти вивчиш його, обов’язково, бо це ж потрібно зробити, але не зараз. Зараз можна поприбирати в кімнаті, запитати, чи мамі не потрібна допомога на кухні. Ти можеш винести сміття. Ти готовий зайнятись всім, чим завгодно, лиш би не вчити вірш. Але рано чи пізно всі маленькі справи пороблені й совість змушує тебе зробити те, з чого, можливо, й варто було починати.

Так було в школі. Для когось в ролі вірша міг слугувати текст з англійської мови, або ж та сама математика. В кожного був свій важкий предмет, який нелегко давався, але який все одно потрібно було вчити.

Так було в школі й так є зараз. Правда, в ролі страшного вірша служить щось інше. Ми часто відкладаємо небажані, але обов’язкові справи на пізніше. Вигадуємо причини, щоб відкласти або ще краще скасувати ту справу.

Безглуздо трішки. Адже якщо у нас є завдання перед самим собою, яке рано чи пізно все-таки потрібно зробити, то чи не краще це зробити зразу? Як то кажуть, «відстрілятись і все».

Краще, набагато краще й зручніше. Але ж це ми, люди, ми любимо відкладати небажані справи, така вже наша природа.

І я не кажу, що це стосується всіх людей. Бо всі різні. Є такі, які в першу чергу виконують важкі справи й далі йдуть легко по своїй дорозі.

Дана тема стосується не всіх, але більшості.

Так само, як і стосується нашого героя Тараса.

Вже пройшло добрих кілька тижнів, як він поставив перед собою мету відвідати могилу одногрупника.

Олексій після розмови на зупинці не підходив до Тараса, та й юнак вирішив, що не потрібно квапити події. Він і так не горить бажанням йти туди, а тим більше, поки що не знає, куди.

Олексій не був з тих, хто кидає слова на вітер, і якщо він ще досі ніякої інформації не надав, то або нічого не знає, або не мав часу дізнатись. Тарас вирішив не турбувати одногрупника і не нагадувати про прохання, а почекати ще трішки.

І юнак чекав. Було, думав просити іншого одногрупника про допомогу, але хіба це буде чесно щодо Олексія? Тому він чекав.

Через тиждень мала початись сесія. Тому Тарас вирішив, що далі чекати немає куди. Якщо Олексій до цього часу не мав коли роздобути адресу, де похований одногрупник, то на сесії цього точно робити не стане.

Пролунав дзвінок на перерву. Тарас підійшов до Олексія і покликав вбік, так щоб ніхто не міг почути їхньої розмови.

• Пам’ятаєш, я тебе про дещо просив пару тижнів тому?
• Так. І я навіть не знаю, яку маю для тебе новину, – зніяковів юнак.
• Лише не кажи, що ти забув і нічого не шукав? – Тарас трохи почав нервуватись, але швидко усвідомив, що не має права, бо це ж було прохання, а не обов’язок.
• Ей, полегше, я не з тих, хто не виконує обіцяне. Я навпаки вважав, що це ти передумав відвідати його, бо не підходив до мене більше.
• Не хотів турбувати лишній раз тебе, чекав поки ти щось скажеш мені. То яку маєш для мене новину?
• Я не знаю, де його могила.

Тарас сумно зітхнув:

• Я так і знав. Але чого ти мені тоді це раніше не сказав?
• Бо я ще досі в пошуках.

Тарас здивовано і з цікавістю глянув на Олексія. Його вираз обличчя сказав замість Тараса: «поясни, будь ласка».

• Розумієш, я такий є: коли берусь за якусь справу, то доводжу її до кінця. Те, про що ти мене попросив, виявилось нелегким завданням. Я розпитав усіх у групі, і ніхто нічого не знає. Як я і думав, в принципі. Я був у деканаті, то вони теж не мають тієї інформації. Вони взагалі не могли згадати студента Вольового, довелося довго пояснювати, кого я маю на увазі. Добре, що у мене хороша пам’ять на деталі і я згадав, що, наче, похорони були там, звідки наш одногрупник родом. Тому я вирішив дізнатись адресу проживання його батьків. Зробивши дуже серйозне обличчя, я все-таки переконав дати мені на п’ять хвилин його справу. І знаєш, що я там знайшов?

Тарас промовчав і чекав продовження.

• Нічого. Там немає нічого корисного. Жодних даних про батьків. Мабуть, це пов’язане з тим, що він уже був повнолітнім, коли вступав до університету і не подавав інформації про маму і тата.

Олексій зробив коротку паузу й продовжив далі:

• Ти до мене не підходив, і я думав, що ти передумав відвідувати Вольового. Але мене особисто зачепило те, що я нічого не знайшов. Мені стало цікаво, і я поставив собі за мету виконати твоє прохання, навіть якщо воно вже більше не актуальне.

Цікаво навіть, бо в мене зараз період життя нагадує якийсь пазл чи розв’язання головоломки.