34

Вийшовши на вулицю, Тарас заправив штани у шкарпетки:

«Подумаєш, що негарно, зате тепло».

Досить холодно, як на середину квітня. Ще вчора світило сонечко, і з пар хлопець вертався, тримаючи курточку в руках, а сьогодні не відмовився б і від зимового одягу. Та вертатись додому і переодягатись немає часу, потрібно бігти до університету. Варіаційне числення чекає.

Витримати чотири пари на п’ятому курсі – це катастрофа. І як можна додуматись скласти так розклад? Три дні підряд мати по дві пари, а сьогодні аж чотири. Після третього курсу з кожним семестром пар ставало все менше, але коли їх розкидали, як-небудь, то свій час розпланувати було важко. Сьогодні був четвер, і тепер для Тараса – це вихідний день. Вихідним він називав, якщо після пар не заплановано спортзалу, мафії, роботи в кафе чи ще чогось. Після травми Тарас рідше ходив на роботу і ще рідше до спортзалу. Зате більше практикувався зі скрипкою, це ж не шкодило нозі.

Пройшов майже місяць, відколи хлопець був на кладовищі у Вишеньки й вирішив знайти могилу їхнього одногрупника. Але ще не виконав задуманого. Інколи з’являлась пропозиція від друзів  пітикудись, а інколи просто не було бажання. Врешті-решт він вирішив для себе, що могила нікуди не втече, тому може й зачекати. Але Тарас не був з тих, хто любив відкладати справи на довгий час, і вже перед самим собою мучила совість, що місяць майже проминув. Треба щось вирішувати. Зрештою, що тут може бути важкого? Просто взяти, дізнатись, де могила одногрупника, відвідати його, перепросити в думках - і все. Навряд чи це займе більше, ніж кілька годин. Але потім з чистою совістю можна жити далі.

«Сьогодні точно треба піти», - думав Тарас на четвертій парі, до закінчення якої залишалось аж двадцять хвилин. «На завтра не потрібно вчити багато. Одна біда, що сьогодні дуже холодно. Якщо не піду, то хоч дізнаюсь, де він похований, і завтра обов’язково піду. Пропущу мафію або прийду пізніше на неї. Подивимось. Треба після пари спитати в Олексія проте, де знаходиться могила. Він же староста, має знати.»

Нарешті почувся довгоочікуваний дзвінок. Та викладач з класифікації розривних функцій проігнорував цей звук. І аж коли закінчив розказувати те, що запланував на сьогоднішню пару, то відпустив студентів додому.

• Олексію, маєш хвилинку? – Тарас наздогнав хлопчину біля виходу.
• Ну, не дуже, але якщо ти ненадовго... В чім річ?
• Відійдемо? Не хочу, щоб хтось слухав, – намагався якомога тихіше сказати хлопчина.
• Давай ти проведеш мене до зупинки, а то я й справді не дуже маю час, ще й Олександр Валерійович нас затримав. Розкажеш по дорозі.

Хлопці рушили до зупинки.

• Пам’ятаєш нашого одногрупника, який помер в автокатастрофі на третьому курсі?
• Ну, хоч ми з ним майже не спілкуватись, важко забути людину, з якою ти три роки провчився. А що?
• Ти знаєш, де він похований?
• Ні. Ми тоді всі пішли до Вишеньки на похорони. Хотіли пізніше якось відвідати його, але дядько повідомив деканат, що поховають хлопця не в місті, а десь там, звідки він родом. Та й якось не могли зібратись так, щоб всі разом. Через деякий час ніхто про нього вжене згадував, так і відклали наш похід на невизначений час.
• Тобто, ніхто з наших одногрупників не був у нього на кладовищі? – здивувався Тарас.
• Я не впевнений, але, здається, що ні. Бути на похоронах – це одне, а відвідувати людину на кладовищі – ніхто не вважає обов’язком, особливо, якщо ти не був з тією людиною близьким. Ти не ображайся, але після похорону Вишеньки навряд чи хтось приходив на її могилу. Ми її любили, поважали, нам її не вистачає, але відвідують здебільшого родичі. Так завжди.

Хлопці вже прийшли на автобусну зупинку. Потрібної маршрутки ще не було. Олексій дивно поглянув на Тараса.

• Ти взагалі чого запитуєш? Пройшло два роки після того.
• Шкода стало якось. Я тоді на нього сильно натиснув, а він, по суті, не зробив нічого поганого. Бідолашний не мав серед нас друзів через мене. Я б хотів прийти до його могили, попросити пробачення за це.
• Та не картай себе. Не ти винен, що він був невдахою, – трішки з насмішкою сказав Олексій. – Ми й самі не горіли бажанням з ним дружити.
• Дарма ти так кажеш. Люди різні. Може, він був хорошим, а ти називаєш його невдахою.
• Ого, Тарасе, що з тобою? Нагадати, як ти його називав кілька років тому? – Олексій був явно хлопцем без комплексів, тому не соромився того, що говорив.

Наш герой опустив очі донизу. Наближалась потрібна маршрутка. На завершення розмови Олексій сказав:

• Та попитай наших одногрупників або в деканаті, може, все-таки хтось ходив і знає, де те кладовище.

Тарас крикнув до Олексія, який однією ногою вже був у транспорті:

• Розпитай ти, я щось не хочу, щоб хтось знав, що я цим цікавлюсь.

Олексій посміхнувся і відповів:

• Гаразд, сьогодні-завтра спробую щось дізнатись.
• Дякую, з мене шоколадка.