32

Тарас стояв над могилою Вишеньки. Через декілька днів буде рівно два роки після похоронів. Два роки. Здається, що це дуже багато часу. Але якщо заплющити очі й згадати моменти з минулого, то можна пригадати такі деталі, як заплутане волосся, трішки подерта курточка. Так, наче це було не два роки, а кілька днів тому. Дивна наша пам’ять. Ми здатні дуже довго пам’ятати маленькі дрібнички, якщо вони асоціюються з чимось хорошим. Навіть коли проходять роки. Шкода, що цей фокус не завжди працює з лекціями. Наприклад, вчорашню, Тарас взагалі не пригадує. Зате перед ним чітко стоїть образ Вишеньки. Все таж чорнява дівчинка, струнка талія. Весна, а отже незабаром з’являться кілька веснянок на обличчі коханої.

З моменту появи мафії у житті Тараса, хлопець на деякий час заспокоївся і змирився з тим, що кохана більше не візьме його за руку, більше не посміхнеться, більше не поцілує. Цей період можна було назвати виходом з депресії. Або сплячкою. Адже після травми ноги спогади й думки про Вишеньку повернулись. Так, спочатку він боровся з ними, адже майже полюбив нове життя, але потім опустив руки й все-таки кожного дня думав про кохану. Тарас вважав, що скоро цей стан мине, тому сильно не переймався тим. Тим паче, ці думки вже не заважали ні навчанню, ні роботі, ні відношенню до друзів. Його думки просто стали частиною життя. Він навчився з ними співіснувати без проблем. Хлопець часто уявляв себе поруч з Вишенькою у теперішньому часі. Його розум ігнорував той факт, що її немає поруч. Тому частенько, сидячи над зошитами, він уявляв поруч кохану, яка щось вчить. Або як Тарас намагається змусити свою дівчину з’їсти ще одну ложку супу. Або як вони йдуть додому з пар. Деколи ці думки займали дві-три години, а інколи навіть не більше, ніж три хвилини на день.

Такий стан уявного життя з Вишенькою тривав декілька місяців, але Тарас все ще тримав це у таємниці. Навіть Софії жодного разу не натякав, що з ним відбувається щось подібне. І юний психолог теж не помічала нічого підозрілого в поведінці друга, інакше б точно провела допит.

Навіть сьогодні, стоячи над могилою Вишеньки, Тарас в думках уявляв її поруч. Раптом до нього прийшла одна думка. Яка не приходила раніше. Хлопець уявляв дівчину такою, якою бачив востаннє, але за два роки люди міняються. Він намагався уявити, яких змін би зазнало її тіло, будучи тут, поруч з ним. Як би вона змінилась? Може, вона б пофарбувала чи постригла волосся. Або поправилась чи, навпаки, схудла. Може, Вишенька б змінила стиль одягу. Або що.

Тарас довго намагався відгадати ймовірну сучасну Вишеньку. Уявно змінював їй зачіски, пробивав вуха, міняв одяг. Врешті-решт  зловив себе на тому, що якою б вона не була, він би її не розлюбив. Але створювати новий образ Вишеньки, без її на те згоди, хлопцю не хотілось. Тому він продовжував уявляти її такою, якою пам’ятав.

Вже добрих три години хлопчина перебував на цвинтарі. Було напрочуд тепло, і завтра – вихідний день, тому можна ще посидіти.

З одного боку моторошно бути самому серед багатьох неживих людей, а з іншого, цвинтар – таке спокійне місце. Потрібно боятись більше живих, а не мертвих. Правда ж? Тут можна просто залишитись сам на сам зі своїми думками, почуттями, проблемами.

Два роки в Тараса не було ніяких відносин з дівчатами. Але він зовсім не відчував себе самотнім. В його думках була Вишенька, і комусь іншому він не хотів віддавати своє серце. Можливо, була проблема в тому, що на його життєвому шляху і не знаходилась та сама, яка б розчулила хлопця. А, можливо, просто ще не прийшов час. Або просто хлопчина не хотів знову закохуватись, бо боявся, що знову буде боляче. Ми не знаємо відповіді.

Все, що ми знаємо – це те, що Тарас зараз сидить на лавці над могилою коханої. Він уявляє, як вони разом танцюють серед поля, як вони перший раз поцілувались, як перший раз зустрілись. Він прокручує спогади в голові знову і знову.

Важко сказати, що саме він відчуває в цей момент. Сум? Сумніваюсь. Радість? Можливо. Спокій? Так, мабуть, він відчуває спокій. У нього є минуле, яке він не хоче відпускати. Коли юнак уявляє себе зі своєю дівчиною, то спокійний, що в них все добре, що вони щасливі. І байдуже на реальність. Він спокійно її ігнорує.

На цвинтарі з’явились ще люди. Двоє старших чоловіків і одна жінка. Вони не були дуже близько до Тараса, але й не далеко. Теж прийшли когось провідати. Він не чув, про що вони говорять. Але обличчя в них не були веселими. Хлопець спостерігав за ними. Люди подумки прочитали молитви, запалили свічки, поставили квіти на могилу і розвернулись до виходу.

«І це все?», - подумав Тарас. - «Так швидко? Вам вистачило часу, щоб сказати все те, що хотіли?»

Хлопець не міг зрозуміти тих людей, але не осуджував їх, врешті-решт – це тільки їхня справа.

Просто, незважаючи на той факт, що хлопчина говорив з Вишенькою в думках кожного дня, він завжди мав про що з нею поговорити. Інколи мало одного дня, щоб показати рідній людині, як ти її любиш. По-справжньому цінуєш щось тоді, коли втрачаєш. Мабуть, кожного дня потрібно з людиною поводитись так, наче бачиш її востаннє. Якщо жити за таким принципом, то чи є сенс сердитись на людину, яка купила не той вид масла або не викинула сміття? Взагалі безглуздо сердитись на щось. Дурна трата часу.

Тарас цінував і любив Вишеньку, і не звинувачував її ні в чому. Але це не зробило його страждання легшими після похоронів. Хоча, якби в них були якісь негаразди, то було б важко зараз пробачити себе за неправильний вчинок.