31

«Чому в січні завжди так холодно?»

Ця думка перша прийшла в голову до Тараса, коли він прокинувся. Гіпс уже зняли, але травма час від часу дає про себе знати. Тому хлопець намагається не ходити швидко, фізично важко не працювати. Словом, потрібно зараз берегти себе, щоб у майбутньому знову відчути себе козаком.

Пригода з ногою дуже сильно вразила хлопчину. Адже, коли він був здоровим, то намагався бути максимально активним у житті, щоб ніякі дурниці в голову не лізли. Так буває, ми починаємо перейматись іншим і те, що хвилювало колись – більше нас не тривожить.

Але тепер, коли в Тараса було надзвичайно багато часу, то як би він не відганяв своїх думок про Вишеньку, вони без стуку приходили ще раз. Він про неї ніколи не забував, але майже змирився з тією думкою, що її немає поруч, як-не-як, скоро пройде два роки.

Хлопець кликав друзів і рідних в гості, читав багато книг, статей, дивився фільми. Але він не бігав, не ходив на роботу, не ходив до басейну і на мафію. Замість цього він думав. Думав про неї. Про Вишеньку. Згадував щасливі моменти разом, згадував про поцілунки, про її дотик, запах. Розумом Тарас усвідомлював, що все це зараз уже не має сенсу, але серцю не накажеш, і картинки з минулого далі й далі з'являлись перед його очима.

Юнака тривожило не тільки минуле. Він дав волю фантазії та уявляв, як би склалось його життя, якби не отой підступний день у березні. Звісно, інколи прокрадались думки, що якби не тоді, то в інший день могла статись якась катастрофа, і хтось би з них загинув, або загинули б разом (і як же це романтично), але Тарас відганяв такі думки.

Дедалі більше йому подобалось уявляти, як він гуляє зі своєю коханою по парку, як вони дають ствердні відповіді священику в церкві, скільки людей прийде на їхнє весілля, уявляв, як гойдає візочку їхнього синочка в парку. Як…

Таких «як» було дуже багато. Спочатку Тарас боровся з цими фантазіями. Згодом він зрозумів, що хоч ці думки нереальні, але вони його зігрівають, особливо перед сном, то чому ні? Чому не помріяти?

І він мріяв про життя, яке могло бути, якби Вишенька була жива. Про той візочок, у якому був би його синочок, про парк, про прогулянки за ручки. Уявляв, як до них в гості приходить Софія зі своїми дітьми та чоловіком. Як їхні діти ростуть і дружать між собою.

Думки інколи були дуже широкими.

«Та чому лише Софію? Вероніку теж можна буде запрошувати в гості з дітьми. Нехай і чоловіка візьме. Я впевнений, що у неї буде хороший чоловік, вона заслуговує.

А, взагалі, можна буде дещо влаштувати. Наші діти будуть приблизно однакового віку, то й будуть дружити між собою. Можна буде раз на рік їх збирати разом на два-три тижні. Влаштовувати приватний табір. Вожатими будуть батьки (чия сім'я приймає гостей). Треба буде придумати різні конкурси, кричалки, їхні пісні. Кожного року міняти місце перебування табору. Або їхати з ними за місто, на природу. Або до батьків. Головне, щоб разом на кілька тижнів. Це їх згуртує. Навчить працювати в команді, розвивати лідерські задатки. Діти заслуговують на щасливе дитинство. В тому таборі будуть різні ігри, з м'ячем чи скакалкою або що. А головне –захистити дітей від комп'ютерів та іншої техніки, яка спотворює сприйняття світу. Звісно, потрібно йти в ногу з часом. Але два-три тижні можна потерпіти без соціальних мереж чи відеоігор. Так, таке піде на користь нашим дітям.»

Тарас нікому не розказував про свої фантазії. Про свій уявний світ. Спочатку тому, що йому було незручно, адже він чув, що таке роблять, але роблять діти. Коли ти дорослий, то треба жити реальним життям. Тим паче, не так вже й часто він дозволяв мріям панувати у його голові. Спочатку не так часто. Але зараз не буває й дня, щоб він щось собі не уявив. Здебільшого він не міняв образ будинку, в якому вони жили з Вишенькою у його мріях. Він не міняв і обличчя їхніх дітей. Він майже нічого не міняв. Лишень кожного разу вигадував якусь нову ситуацію або прокручував сюжет старої та удосконалював її.

Софія була єдиною людиною, кому б Тарас міг відкрити свою таємницю. Не раз він майже був налаштований розказати все і розпитати, чи це нормально. Але кожного разу стримувався. Врешті-решт  вирішив, що його фантазії – це тільки його справи. Це його особистий світ, де він щасливий. Де Вишенька жива. Те, що він помріє кілька хвилин перед сном або в автобусі, нікому не завадить.

Ви знаєте, коли в Тараса був не дуже вдалий день, то він сильно не переймався, бо знав, що всупереч усьому ввечері опиниться у своєму світі, де все добре. Відчуття реальності він не втрачав, то, може, не все так погано?

Ну, принаймні, нехай це залишиться таємницею.

От сьогодні, коли за вікном падає лапатий сніг, а дерева гойдаються від сильного вітру, то, можливо, й в Тараса був би поганий настрій. Але він залив окріп у чашку. Тепер у нього є гарячий чай. Можна вимкнути світло, сісти на підвіконня й уявити, як ззаду підходить Вишенька, вкриває коханого теплою ковдрою. Приносить печиво, яке вона сьогодні спекла. Не так скучно пити тепер чай. Можна уявити, як вона обіймає Тараса за плечі й ніжним поглядом дивиться йому в очі. Тарас не стримується і цілує кохану. Вже через кілька хвилин вони сидять разом під теплою ковдрою, обіймаючи одне одного. У кожного на обличчі посмішка. Вони по черзі п'ють чай із чашки. Так можна сидіти дуже довго. Просто сидіти й дивитись, як сніжинки кружляють за вікном.