29

П'ятий курс виявився далеко не легким, як прогнозували випускники. Тарас непогано підтягнувся у навчанні, легко запам’ятовував новий матеріал, але йому чомусь здавалось, що випускний рік має бути найлегшим. Здавалось, що викладачі будуть ставити бали бодай тільки за те, що ти п’ять років просидів за університетськими партами. Але ж ні, їм потрібно ще почути таку-то й таку теорему і доведення до неї. Навіть викладачі з непрофільних предметів не були добрішими. Теж вимагали конспекти і написання есе чи рефератів. Легше, мабуть, було лише з відвідуванням. Уже не було так строго і катастрофічно, коли пропускалась якась пара. Було, що й «енки» не ставили. Але, якщо ти пропустив щось важливе, то неодмінно потрібно було відпрацювати пропущений матеріал. Можливо, навіть деякі викладачі були не такими суворими, як колись, але таких було мало.

Тому Тарас не працював кожного дня на роботі, як це планував літом, а присвячував багато часу навчанню. Він поклав собі за мету отримати червоний диплом і прямував до неї.

Тараса дуже лякала думка про майбутнє. Вже через кілька місяців він триматиме у руках диплом і з ним потрібно буде ходити й проситись кудись на роботу. А, з іншого боку, чому він переймається? Не раз отримував різні запрошення на посаду вчителя математики. Його раді будуть бачити не тільки у школах, але й у ліцеях і гімназіях. Зрештою, він може взяти додаткові курси програмування й стати програмістом. Або за порадою старого професора вступити до аспірантури. Але як би Тарасу не подобалась вища математика, та пов’язувати своє майбутнє з нею він не хотів. Тож обмежить своє майбутнє школою або ліцеєм, або ж гімназією. Програмування – як запасний варіант.

Але є ще кілька місяців, щоб прийняти рішення. Сьогодні ж тільки жовтень.

В суботу погода зробила подарунок. Якщо кілька днів підряд був сильний вітер, то сьогодні небо було яскравим, сонечко припікало. Земля була сухою, незважаючи на вчорашній дощик.

Була десята година ранку, коли Тарас почув, що хтось йому телефонує.

• Алло.
• Привіт. Ти бачив, що діється надворі? - лунав веселий голос Софії.
• Я щойно звідти. Ходив за продуктами.
• Що купив?
• Продукти, – логічно відповів з усмішкою Тарас.
• Ахххах. Точно. Слухай, в мене є геніальна ідея. Їдемо сьогодні на природу. Навряд, чи ще колись буде така чудова погода цього року.
• Ой, та я якось не планував, – почав розмірковувати хлопець.
• Ну, а тепер є ідея, то можеш і запланувати.
• Логічно. Дай подумати кілька хвилин.
• Та що тут думати? Я вже зателефонувала Вероніці і Юрі, вони згідні.

Софія збрехала. Але вона знала, що якщо вмовить Тараса, то з іншими буде простіше.

• Та, в принципі, можна, – погодився Тарас.
• Ура! Я ще хочу закликати трьох своїх одногрупників. Кіра може взяти гітару, вона класно грає.
• Софіє, ну ти ж знаєш, що я не люблю шумні компанії.
• Зате я люблю. А ти вже пообіцяв, – дівчина кинула трубку.

Сперечатись із Софією – те саме, що плювати в море і надіятись, що воно перестане бути солоним. Тарас пішов збирати рюкзак.

Вже кілька років підряд Тарас і Софія збирались у лісі за містом. Ні, не в тому, де знайшли тіло Вишеньки. А в іншому лісі, з іншого боку. Там було затишно і чисто. Ідеальне місце для відпочинку.

Семеро студентів розпалили багаття, наготували шашликів і картоплі, навіть смажили помідори. Коли животи у всіх були наповненими, то друзі почали співати пісні й грати в різноманітні ігри.

• Я, мабуть, піду й назбираю більше дров для багаття, – запропонував Тарас.

Ніхто не заперечував. Одна з одногрупниць Софії, Мар’яна, провела хлопця поглядом. Можливо, вона хотіла запропонувати свою допомогу, але не насмілилась про це сказати й залишилась слухати чергову пісню під гітару.

Як вже казалось, у цьому лісі не було людно, тому не потрібно далеко йти, аби назбирати гілок.

Тарас не спішив. Збирав по одній, складаючи на купу. Звідси було добре чути пісню, яку співали дівчата з Юрієм, тому не було скучно. Раптом Тарас завмер. Його погляд зупинився на одному дереві. Дивно, раніше він не згадував цю історію, а от сьогодні спогади самі з’являлися перед очима.

Приблизно чотири роки тому на цьому дереві сиділа Вишенька, яка кликала на допомогу.

• Я не можу звідси злізти.
• Навіщо ти взагалі туди полізла? – здивувався Тарас, коли побачив кохану на п’ять метрів вище за себе.
• Не знаю, бо захотіла і полізла.

Як же це схоже було на Вишеньку! Зробити щось, не подумавши про наслідки. Як взагалі можна додуматись у сімнадцятирічному віці вилізти на дерево?

• Тут дуже гарно.

Голос дівчини став спокійнішим, відколи вона побачила, що знизу стоїть її коханий. Що може трапитись, коли він поруч?

• Вірю, сонечко, але чи не плануєш ти злізати?
• Ходи сюди.
• Що? На дерево? Ні за що! – заперечував Тарас.
• Але ж ми пара і всюди маємо бути разом.