24

А пам’ятаєте, що всі ми, будучи маленькими дітьми, намагались вести власний щоденник, в якому описували моменти з нашого життя. Хтось писав про кожен свій день, хтось тільки тоді, коли нічим було зайнятись. Переважно серед авторів були дівчатка, але ми знаємо, що й знаходились хлопчики, які любили написати декілька рядків своїх переживань та вражень, просто далеко не всі в цьому признавались.

Проходили роки, ми дорослішали, забували про наші щоденники, викидували їх або закидали далеко на шафу. Дехто ж продовжував ще довго писати свої історії, вірячи, колись за змістом цієї книжки знімуть фільм.

Серед Маріїних знайомих була одна дівчинка - Леся, в якої була сімейна традиція, що почалась від її пра-пра-пра-прабабусі, а, може, й раніше: дівчинка вела щоденник, а потім передавала його на зберігання старшій дочці, коли тій виповнювалось вісімнадцять років.

Сама ж наша героїня вела щоденник з маленького віку, але нікому не збиралась його показувати. Не раз у тому зошиті можна було зустріти й різні невдалі малюнки кольоровими олівцями чи ручками. Марія не зовсім розуміла сенс того, що потрібно описувати свій день на листочку, якщо ж ніхто цього не читатиме, але щоденник вели всі круті дівчата у школі, тому і їй слід. Дівчинка просто записувала декілька речень, емоції з поїздки, нових знайомств і тому подібне.

Це свого роду маленьке хобі, захоплення, яке приносить задоволення. Ти можеш поділитись своїми секретами й знатимеш, що ніхто їх ніколи не прочитає, особливо, якщо твій щоденник має замочок.

Десь в класі шостому, здається, дівчина вирішила, що вона вже надто доросла для того, щоб вести щоденник, і надовго відклала ручку й папір.

І хоча Марія досить-таки непогано вчилась у школі, але проблеми з написанням творів у неї завжди були. Якщо дівчину вразила якась книга й потрібно було написати твір на одну із запропонованих вчителькою тем, то наша героїня зазвичай без чернетки зразу писала те, що хотіла. Вона завжди мала, що сказати, мала на яку тему посперечатись з автором. Але проблемою було те, що в Маріїній голові думок було настільки багато, що не завжди вони знаходили порядок у контрольному зошиті.

Не раз дівчина не отримувала відмінних оцінок тому, що не завжди вчителі могли зловити її думку, як не намагались.

І одного разу вчитель із зарубіжної літератури давав дівчині пораду:

• Читай, читай багато книг, і твоя свідомість сама підкидатиме тобі правильну будову речення. Розвивай себе і свої думки. І знаєш, що тобі ще допоможе? Пиши щоденник. Записуй там нотатки кожен день, і це допоможе тобі з кожним разом будувати правильно речення. Перечитуй свій щоденник. Сама виправляй помилки доти, доки не насолоджуватимешся прочитаним.

В той момент Марія подумала: «Який щоденник? Мені ж не дванадцять років, я вже доросла, і в моєму віці соромно таке робити». Та якось дівчині було дуже тяжко на душі, її тривожило питання, про яке вона не хотіла нікому розказувати, думала, що ніхто не зможе зрозуміти її. Ось тоді й згадала про пораду вчителя. Марія взяла в руки ручку, знайшла чистий зошит і почала виводити літери. Слово за словом, речення за реченням. Інколи в тому зошиті з’являлись вірші, маленькі твори. Кожного разу, коли дівчину щось турбувало, вона брала в руки ручку. Якось, перечитуючи, зловила себе на думці, що в зошиті лишень сумні історії, задумалась, чому в неї немає бажання написати про щось хороше. Тільки сумні історії.

А зрештою: коли весело, то хочеться веселитись, а коли сумно – то й натхнення приходить. Наче все логічно. Але, знаєте, коли у Марії був хороший настрій, але вона читала свій щоденник, щоб виправити помилки, то з прочитаними рядками приходили неприємні спогади, а разом з ними й поганий настрій. Звісно, Марія в свої підліткові роки не переживала ніяких катастроф світового масштабу, зазвичай її нотатки були про легку образу на найкращу подругу, про невідмінну оцінку, про погану погоду чи маленьку сварку з батьками. І хоча всі проблеми вирішувались майже миттєво, але дівчина все одно не відчувала великої радості, коли поринала у свій щоденник. І якось одного вечора вирішення ситуації прийшло саме по собі. Ну, можливо, й не зовсім саме, можливо, Марія побачила якийсь фільм чи передачу, що наштовхнуло її на одну ідею: записувати лишень хороше у щоденник, і кожного дня. От так, кожного вечора перед сном згадувати про приємні речі, які з нею відбулись протягом дня, згадувати, що корисного вона зробила для себе, чи комусь писати про це, писати якомога більше.

З дня у день дівчина шукала джерела, шукала натхнення для того, щоб писати, шукала хороші промінчики. І знаходила, бо, як вже було сказано – хто шукає, той знаходить.

Кожного вечора наша героїня у своєму щоденнику дякувала Всесвіту за прожитий день, дякувала за ті приємності, які робили для неї рідні люди. Вона тепер почала відкривати обійми лише для хорошого у своєму житті, а на тимчасові неприємності просто закривала очі, розуміючи, що все вирішується, все минає.

Тепер щоденник Марії був наповнений новими фарбами, яскравішими. Відтоді  читати щоденник стало для дівчини приємним хобі, а також мотивацією щоб творити хороші дива.

От саме тоді, коли героїня не знала, про що ще можна писати у своєму щоденнику і сушила голову над тим питанням, то в неї з’явилась ідея випікати тістечка з побажаннями для кафе, в якому працювала влітку. Вона дивилась на реакцію людей, і їй ставало приємно, що вона дарує кусочок тепла іншим людям. Крім того, це була можливість проводити з мамою на кухні час з тістом і маленькими дівочими таємницями, які татові не треба знати, нехай думає, що на кухні тільки печивом займаються.