19

Все починається з дитинства, можливо, і не з нашого.

Теплий жовтневий день. Якби сонячні промінчики, які по черзі пробивались у кімнату до Марії, вміли думати, то, побачивши, як рудоволоса дівчинка розчісує і вкладає своє густе волосся, сказали б: «Вав, яка ж вона красива».

І справді, з тим, що Марія – дівчина надзвичайної краси, погоджувались усі, кому хоча б раз доводилось подивитись у глибокі карі очі. Усі, крім самої Марії. Їй завжди здавалось, що у неї занадто довгий ніс, і страшно їй не подобалось, що мочки її вух прикріплені до шиї, а вона любила, коли вони вільні, як у мами. Але, незважаючи на це все і беручи до уваги коментарі багатьох людей щодо її краси, дівчина погоджувалась із тим, що її вважають красунею, хоча часто задумувалась, чи добре це насправді.

Особливо сьогодні: от якби не її надзвичайна краса, то чи стояла б вона зараз перед дзеркалом, граючись зі своїм довгим волоссям…

Сьогодні ввечері влаштовується бал на честь відкриття нового проекту, над яким цілий рік ламав голову Сергій.

І тут мені стає зрозуміло, що читач ще нічого не знає про те, чим займається наш новий герой. Потрібно виправити ситуацію. Але для цього потрібно поринути у минуле, тоді, коли Василь і Джулія (батьки Сергія) почали зустрічатись.

Ми вже не раз згадували про добре серце Джулії. Ще будучи дівчинкою, вона не могла пройти повз зламану гілку, а старалась її врятувати, перев’язуючи чимось: якщо знаходився кусочок тканини, то було дуже добре, якщо ж ні – то і поліетиленовий пакет теж ставав у пригоді. Якщо ж дівчина бачила на вулиці собачку чи котика з пораненою лапкою, то надавала першу допомогу так, як її цього вчила матуся. Загубленим пташкам допомагала знаходити гнізда і сильно переймалась тим, чи прийме мама пташенятко назад у сім’ю, відчувши чужий запах. І знаєте, що ще навіть робила Джулія? Кожного разу, коли вона бачила нерадісну дитину на вулиці, то дарувала їй льодяника (вона завжди носила їх у сумочці), при цьому говорила: «Привіт, мене звати Джулія і сьогодні мене послав до тебе твій ангел-охоронець, він мені розказав, що ти був(ла) дуже чемною дитиною, це тобі винагорода (простягала цукерку). Так тримати! І чим більше добрих справ ти зробиш у майбутньому, тим більша винагорода на тебе чекає». Хочете вірте чи ні, але такі слова справді надихають, особливо маленьких діток, які ще вірять у чудеса і готові творити хороші справи заради солодощів. Звісно, що дівчина не шпигувала за кожною дитиною і не знала, чи та була слухняною у майбутньому, але ті моменти, коли діти, отримавши льодяника, починали усміхатися, робили Джулію щасливішою. Якщо зробити висновок про те, що Джулія була людиною з великим серцем і що її щастя залежало від кількості щасливих облич навколо неї, то він не буде хибним. Представляючись посланцем від ангела-охоронця, вона сама не раз нагадувала ангела, за яким простеляється світла доріжка.

Що саме спричинило оту хімічну реакцію, яку називають коханням і яка виникла між Василем і Джулією, нам не відомо, але одне було ясно для всіх: хлопчина був закоханий усім серцем і заради своєї обраниці міг перевернути будь-які гори.

Ми не перестаємо дивуватися вчинкам, на які здатні люди заради кохання. Якщо задуматись і детальніше поколупатися в минулому, то можна дійти до висновку, що багато воєн спричинювались коханням. Не один прорив в медицині відбувся завдяки коханню. Ну, а щодо сучасності, то що ж тут ще казати? Романтичні фільми й пісні, на які надихає кохання, завжди в моді.

В історії про те, як Василь Васильович став потужним бізнесменом, кохання відіграло теж немалу роль.

Хоча, може, й не кохання. Може, насправді вічна конкуренція між братами. Вирішуйте самі.

Той, хто має близнюка або знайомий з близнюками, той знає, про яку конкуренцію йтиме мова. Річ в тім, що Василь народився не сам, а за сім хвилин перед ним на світ з’явився його брат – Іван. Звісно, що батьки вчили дітей любити один одного, але здорова конкуренція нікому ще не заважала, тому, коли хлопці старались випередити один одного у спорті чи у навчанні, то батьки тільки раді були, що особливу мотивацію шукати не потрібно.

Іван завжди був спокійнішою дитиною, він любив свого молодшого аж на сім хвилин брата, але природа нагородила його більшою силою і розумом. Тому в більшості змагань перемагав саме Іван. Поразки засмучували Василя, але він ніколи не здавався, коли йому щось не вдавалось, то він сидів над книжками до пізньої ночі, бігав на стадіоні без перепочинку, щоб покращити свою фізичну форму. Рідко коли просив допомоги у батьків, адже цього ніколи не робив Іван. Мабуть, саме ця здорова конкуренція і зробила Василя тим, ким він був: цілеспрямованим, сильним, здатним добиватися поставлених перед собою цілей. Не раз в боротьбі Іван піддавався Василю, бо бачив, що брат старається. Так, Іван любив свого брата й інколи жертвував собою, аби брат почувався щасливим. Одного разу, на українській літературі, Василь першим розказував вірш (по алфавіту все-таки питав учитель), хлопчина отримав четвірку за неправильну вимову і за те, що забув одне слово. Наступним відповідати мав Іван, і він знав, що отримає п’ятірку, адже пам’ять мав ідеальну, ну і до його вимови ніколи у вчителів не було претензій. Але Іван вчинив благородно, ну, він так вважав: він ідеально розказав вірша, але «забув» останній рядок і теж отримав за це четвірку.

Так вони й жили: Василь старався завжди бути першим і пообіцяв, що колись зробить щось таке, в чому брат не зможе бути йому конкурентом. А Іван, у свою чергу, старався не піддаватись надто часто, щоб все-таки Василь перевершував самого себе в першу чергу, а вже потім його. І любов старших - вона інша: неважливо, чи між вами два-три роки різниці, а чи тільки декілька хвилин, старші завжди відчувають відповідальність за безпеку молодших, вони їх люблять по-материнськи, стараються оберігати, захищати. Тому Іван пообіцяв собі, що намагатиметься зробити все, що від нього залежатиме, лиш би брат був щасливим.