18

Ви погоджуєтесь з думкою про те, що кожна мрія має здійснюватись? Що все, про що ми колись думали, може перетворитись на моменти життя? Якщо задуматись, то справді - наші найщиріші побажання завжди перетворювались у реальність. Але коли ми будемо думати глобальніше, то ще й зрозуміємо, що інколи досягнути свою ціль не так вже важко, але цьому суперечать бажання наших рідних, або деколи доводиться чимось жертвувати, чимось дуже значущим. Виходить, що весь секрет в пріоритетах. Якщо їх розставити, то хто знає на якому місці опиниться мрія.

Що ж до наших нових героїв, то їх об’єднує те, що з дитинства кожен з них вірив у фразу: «Якщо хочеш чогось, то добиваєшся, якщо не добився – погано хотів».

З дитинства Сергія навчали батьки добиватись того, що він хоче. Його мама - Джулія Іванівна, наполовину – голландка (по маминій лінії). Дівчина виросла і жила в Україні, як наполіг батько, тільки на канікули сім’я вирушала у Голландію до бабусі. До  університету Джулія вступила також українського, через негнучкий навчальний графік дівчина все рідше відвідувала маєток своєї бабусі, який з часом перейшов їй у спадок. Інколи дівчині давали право на вибір громадянства - українського чи голландського, то всупереч усім перевагам європейського життя, дівчина зрозуміла, що в ній живе патріотичний дух, вона – українка. Мама Джулії присвятила багато уваги вихованню, саме тому дівчина виросла дуже приємною й ввічливою. З цієї причини й сама Джулія виховувала сина схожим способом. Вона вчила його бути ніжним, толерантним, поважати дівчат, жінок, бабусь. Сергій любив свою маму більше, ніж будь-кого на цьому світі, за її добре серце, за її турботу. Завжди мріяв зустріти дівчину, яка буде схожою на його маму, і одружитися з нею.

 Що ж до батька, то він був строгішим, набагато строгішим. Василь Васильович. Про нього можна сказати – український козак. З дитинства займався боротьбою, пізніше наполягав, щоб і син теж займався цим видом спорту. Він брав сина на риболовлю і на ігри у футбол та баскетбол чи не з перших кроків дитини. Саме під час таких «чоловічих» прогулянок Василь Васильович давав синові уроки життя: як добиватися бажаного, як ставити перед собою правильну ціль, як вибирати план дій реалізації мети. Для нього «мрія» і «мета» були словами-синонімами, і він завжди пояснював, чому: «Мрія – це слова або картинка у твоїй голові, коли з’являється план дій реалізації, то це вже не мрія, це вже мета. Однак, коли з’являється лінь, то мета назад перетворюється на мрію. Ось і вся мораль моєї байки». Якщо Джулія вибирала нелегкі, але більш нешкідливі для інших шляхи для здійснення своїх планів, то Василь Васильович знав лише одне: «Бачу ціль – не бачу перешкод». Його називали акулою в бізнесі, його боялися підлеглі, він не шкодував ні своїх сил, ні сил співробітників, коли вводив нову ідею в дію. Мало хто хотів бути йому конкурентом.

Словом, Василь Васильович мав сталевий стержень. Йому палець в рот класти не можна було. Зате він пишався тим, ким був, тією силою, яку мав, але найбільшою його гордістю був син, якого можна виховати в такому ж дусі й передати усі свої вміння і навички. Тому, на відміну від Джулії, Василь не панькався з дитиною, а виховував у ньому солдата. До речі, для багатьох ще досі залишається загадкою: як двоє настільки різних людей були разом. Але про це пізніше або ніколи, а зараз повернемось до виховання маленького Сергійчика.

Колись, напередодні Нового року, коли всі дружні родини прикрашали ялинку, і ця сім’я не стала винятком. Тато дістав з горища два великих ящики з іграшками. Коли мама закінчила готувати борщ, то приєдналась до своїх чоловіків. Під різдвяні пісні кожен член сім’ї, не поспішаючи, вішав на ялинку іграшку за іграшкою. Звісно, що тато і мама прикрашали верхню частинку деревця, а маленький Сергійко – нижню, ту, що досягав. Аж раптом хлопчина вигукнув:

• Тату, я хочу поставити зірку на вершечок, дозволь мені! – Благальним поглядом син дивився на батька.
•  Але ти ще зовсім маленький, - втрутилась Джулія.
•  Але я хочу! – Наполягав на своєму Сергій.
•  Якщо хочеш, то добийся того, що хочеш, – твердим голосом віддав команду Василь Васильович і, схопивши дружину під руку, попрямував до кухні.

П’ятирічний хлопчик разом із зіркою в руках залишився сам самісінький у величезній кімнаті. Він ще довго стояв, розгублено дивлячись то на ялинку, то на іграшку, перш, ніж почав щось робити.

• Чому ти так? - виказуючи нерозуміння, спитала Джулія свого чоловіка на кухні. – Він ще зовсім маленький, чому ти з ним так суворо повівся?
• Ти не права, він достатньо дорослий, щоб вчитись приймати деякі рішення і знаходити вихід із ситуації. От побачиш, він щось придумає.

А тим часом малий Сергій прокручував у голові різні епізоди з мультфільмів, де будували височезні башти з підручних предметів. Поміркувавши кілька хвилин, хлопчина приступив до дій. Кілька стільчиків, коробка з-під іграшок та дві диванні подушки опинилися біля новорічного дерева. Через декілька хвилин Сергійчику вдалось побудувати «драбину» до верхівки. Узявши зірку в руки, хлопчик почав лізти вгору, і все би було ідеально, якби Сергій згадав про той факт, що коробка з-під іграшок уже була пустою. Це він зрозумів пізніше, тоді, коли рука все-таки дотягнулась до верхівки, і зірка опинилась на своєму місці, саме в той момент вершечок коробки почав вгинатись і під силою ваги все-таки провалився, хлопчина ж, втративши рівновагу, відчайдушно намагався знайти опору, але, крім ялинки, нічого поруч не було. Тому всім своїм тілом Сергійко завалився на деревце, яке теж не витримало і втратило рівновагу. Через декілька секунд забігли в кімнату батьки хлопчика, вони почули звук падіння чогось важкого. Ну так, п’ятирічний син плюс ялинка з іграшками були важкими. Багато з іграшок розбилось, одна з таких розбитих порізала Сергійчику лице. Не зважаючи на пекучий біль і гарячу кров, яка стікала по обличчю, хлопчик не плакав. Йому було боляче, але плакати тато йому не дозволяв. Адже коли тато бачив сльози на обличчі сина, то бив його за це, адже сльози – то справа дівоча. Отже, і тепер Сергій не плакав, а чекав на те, що отримає по заслузі за перевернуту ялинку. Але, на диво, сварити хлопця ніхто не планував. Мама побігла за спиртом, щоб продезінфікувати рану, а Василь Васильович подивився на зірку, яка, до речі, таки залишилась на верхівці, і тихим, спокійним тоном сказав:

• Зате мета досягнута.