16

В момент, коли приходить повне розчарування - знаходиться вихід. Ви помічали таке у своєму житті? Впевнена, що так, і не раз. Тоді, коли надія майже повністю вмерла, от саме тоді й приходить хтось нізвідки на допомогу … або щось.

В даному випадку мова йде звісно що про Тараса і про його вічне кохання. Вже пройшов рік після втрати, рік самотності. Навряд чи той рік можна прирівняти до всіх інших років життя нашого героя, скоріше за все, це було просто існування. Надія на те, що смерть коханої людини вигадка чи сон – померла, а разом із цим померла надія на щасливе життя в майбутньому. Так здавалось на перший погляд. До цього дня. Ну, в принципі, все ж логічно: бо хіба може ще щось примусити усміхатись людину, якщо ця людина втратила сенс життя? Звісно, що друзі й родичі Тарасу приносили радість, але він часто замислювався над тим, а чи має це все сенс, якщо одного прекрасного дня і їх може забрати до себе Бог? Разом з цим приходили й такі думки: «А чи потрібен я комусь на цьому світі ще? А чи хтось може зрозуміти, що я зараз відчуваю? А чи можу я принести користь суспільству з такими негативними думками?» Так, ненайпозитивніший настрій.

І от в один з таких довготривалих сірих днів - знаєте, що трапилось з нашим героєм? Про це читайте далі:

Вийшовши з навчального корпусу, Тарас попрямував до залізничного вокзалу. Попереду були вихідні, й Тарас обіцяв, що приїде в гості до своєї тітки, щоб відсвяткувати її день народження. На вулиці було досить-таки пізно, і людей навколо майже не було. Але от з магазину навпроти вийшла дівчина – Вероніка, Тарас її знав, вона брала активну участь у науковому товаристві. Але близько знайомим з нею хлопець не був. Дівчина його не помітила, але прямувала тією ж дорогою, яка веде до залізничного вокзалу.

«Добре, що не помітила», - подумав Тарас і вирішив обійти будинок з іншої сторони, щоб вони не зустрілись. Ну, не любить тепер наш герой компанії.

Але, як кажуть - від долі не втечеш, і коли Тарас вже розмістився в поїзді на своєму місці, то до нього таки підсіла та сама Вероніка.

Спочатку Тарас відповідав дуже коротко на запитання дівчини, але потім зрозумів, що замовкати співрозмовниця не збирається, а їхати як-не-як три години, то краще не чинити опір і завести дискусію. Як виявилось  - дівчина досить-таки весела, оптимістична і наче розумна. Чимось вона нагадала йому Вишеньку. Хоча хіба є на світі люди схожі на Вишеньку? Нісенітниця. Але факт залишається фактом - студенти просто говорили про те, що перше спадало на думку, без будь-яких комплексів, адже це поїзд, і все, що почуте в поїзді – залишиться там. Давно вже так легко, без напруги Тарас ні з ким не розмовляв. Він навіть поганих думок ніяких не мав, тільки позитивні. Як же ж ця дівчина позитивно впливає на людей! А, може, справа й не в дівчині, а просто в тому, що Вероніка – інша людина, з іншого життя, яка, можливо, і не стане йому другом і не зрозуміє все, що твориться в нього в душі, але з якою зараз дуже зручно. Вперше за довгий час Тарас відчув себе знову щасливим, вільним від негативних думок.

Коли поїзд прибув на потрібну станцію, то студенти просто попрощались, не лишаючи один одному телефонних номерів, але з вдячністю в очах за хорошу розмову, за розрядку.

А цікаво вийшло, бо ж Тарас намагався уникнути цієї зустрічі. А виявилось, що ця зустріч принесла йому світлий промінчик у душу.

Не можна сказати, що наш герой вилікував свою депресію після цієї поїздки, адже, вийшовши з поїзда, він знову почувався самотнім, сумним. Але думка про те, що життя продовжується, з’явилась. Ця розмова йому видалась приємною, він цікавився справами іншої людини, і його справами цікавились теж, а, значить, можна продовжувати жити. Назвемо це першою сходинкою до нового життя нашого юнака. Адже пам’ятайте: щоб не трапилось з нами – потрібно жити далі, може, ми ще комусь потрібні.

Але, власне, мова не зовсім про одну поїздку, бо все, що відбувається навколо нас має мати сенс, має мати продовження. Ця історія не виняток.

Пройшло вже добрих декілька тижнів, перш ніж Тарас і Вероніка зустрілися знову. Цього разу зустріч відбулася уже в звичайному місці – у стінах спільного університету. Тарас, опісля закінчення пар, зібрався йти додому з думками про те, що вечір буде дуже нудним, адже планів не було ніяких. Вероніка тим часом йшла просто до дівочої кімнати, припудрити носик, з думками про те, до кого б то зателефонувати, адже потрібно знайти ще одну людину для початку гри у «мафію», в яку студенти грають щочетверга після пар. І ось десь посередині довгого коридору, стіни якого бачили мільйони студентів, зустрілись Тарас і Вероніка.

• Привіт, – зніяковіло першою привіталась дівчина.
• Привіт, – відповів наш герой, і вперше за довгий час його «привіт» пролунав радісно.
• Як справи?
• Непогано, а в тебе? У тебе пари так пізно?
• Ні, ми залишились, щоб пограти у гру, але, власне, не вистачає ще однієї людини. До речі, ти поспішаєш?
• Та не дуже, а що за гра? – зацікавився хлопець.
• Тобі сподобається, – заінтригувала Вероніка.
• Але мені здається, що я не знаю правил.
• Там не важко. Ходи, ми тобі все пояснимо.

Ось так легко, наче так і мало бути, студенти попрямували до тридцять третьої аудиторії.

• Ми можемо починати першу гру, – радісно оголосила людям Вероніка, відчинивши двері до аудиторії. – знайомтесь, це Тарас.
• Всім привіт, – вимовив Тарас.