11

Перед історією, яка чекає на читача, варто спочатку детальніше ознайомитися з життям Софії, адже мова йтиме тут зокрема про неї.

От уже майже два роки Софія зустрічається з молодим чоловіком на ім’я Юрій. Навряд чи можна сказати, що вони кохають одне одного так, як це було у Вишеньки з Тарасом, але щось чарівне між ними таки є. Пара не раз виїжджала кудись разом на відпочинок, батьки дітей знайомі між собою і час від часу приходять в гості одні до одних. Тобто все стандартно.

Юрій вчиться на п’ятому курсі юридичного факультету. Розумний хлопчина. Користується популярністю в університеті.

Отже, між Юрієм і Софією щось чарівне таки є, або ж було, до сьогоднішнього дня.

Надворі з кожним днем ставало все холодніше і холодніше. Так хочеться якнайшвидше прибігти додому, вкутатись в теплу ковдру і пити гарячий чай. Але Софію попросили в деканаті занести деякі документи в головний корпус університету. «Не можна ж в інший день хіба їх віднести! Чи обов’язково тоді, коли вітер здмухує все довкола?» - обурено подумала дівчина, але як слухняна студентка, понесла потрібні документи в потрібне місце.

Вертаючись додому, Софія зрозуміла, що до наступної маршрутки залишалось добрих п’ятнадцять хвилин. «Є час, щоб забігти в магазин і купити гарячого чаю». Та зайшовши в магазин і побачивши одну картину, Софія забула про бажаний напій. Онде її Юра біля каси стоїть, Софії не помітив. А хто це поруч з ним? Якась дівчина, щось йому показує і сміється. Ні, Софія цієї дівчини не знає і навряд чи коли-небудь бачила. Гі, що вони роблять? Юра розплачується з касиром і цілує в губи оту бридку жабу? (Ну, насправді знайома Юрія була досить красивою, але для Софії вона була бридкою жабою). Що робити? Якщо хлопець помітить свою кохану, то подумає, що вона навмисне шпигувала за ним, що не довіряла йому. Але ж це не так. Це вийшло ненавмисне. І що робити далі? Не можна от так взяти і розірвати два роки їхнього кохання. Софія заховалась, не призналась тоді, що щось бачила. Вона не готова була поставити хрест на своєму коханні. Прибігши додому, дівчина набрала Тараса і командирським голосом заявила:

• Сьогодні мені потрібен психолог.
• Скоро буду, – відповів хлопчина.

За двома горнятками чаю Софія, воюючи зі слізьми, таки розказала свою історію.

• Ти впевнена, що він тобі зраджує? – почав розмову Тарас, коли поклав спорожніле горнятко на стіл.
• Я вже ні в чому не впевнена, - продовжувала скиглити дівчина.
• Заспокойся, не люблю дівочі сльози. Зараз ще почну думати, що то я змусив тебе плакати.
• Я намагаюсь заспокоїтись. Намагаюсь, – виправдовувалась Софія. – Що мені далі з ним робити? Я не знаю. Я розгублена. Не хочу його втрачати, надто сильно кохаю. З ним я хотіла пов’язати своє життя. Його я могла уявляти в ролі батька моїх дітей. І як тепер бути? – все ще рюмсала дівчина, кожної хвилини міняючи серветки, які промокли від дівочих сопельок.
• Ну дивись що: знаю, що зараз ти на емоціях, але коли заспокоїшся, то тобі потрібно буде дещо вирішити. Не кіпішуй. Я впевнений, що у Юри є логічне пояснення цьому поцілунку, врешті-решт, він з тобою проводить більшість свого часу і також має серйозні наміри щодо тебе. Знаю, важко забути побачене, адже в голову лізуть божевільні думки про зраду й інше, але це ж не означає, що те, що ти собі надумала – правда. Звісно, що найкращий спосіб – це поговорити з Юрою, але тоді тобі треба приготуватись до найгіршого. Чи готова ти почути те, чого боїшся?
• … ні… - ледь чутно промовила Софія.
• Тоді не питай його зараз ні про що. Врешті-решт, це був просто поцілунок, який для нього, можливо, й нічого особливого не означав, але який зробив тобі дуже сильно боляче. А правда – це така штука, що рано чи пізно про неї дізнаються ті, кому це потрібно. Довірся часу. Але взагалі в таких випадках потрібно поступити або-або: або розійдися з Юрою, тим самим заявляючи, що ти не та дівчина, з якою можна так поводитись, або пробач йому, пробач йому і ніколи про це не нагадуй. Взагалі я прихильник тієї теорії, що все одно закохані, якщо мають бути разом, то будуть, якщо ні, то ні. А самі учасники кохання лише прискорюють процес або віддаляють. От і все.
• То що мені робити? – розгубленим тоном спитала Софія.
• Тобі вирішувати. Тільки тобі. Якщо ти залишиш його, то, можливо, він зробить все можливе, щоб повернути твою довіру і поверне тебе, а, можливо й ні. Якщо ти пробачиш його, то будь готова до того, що осад залишиться, бо пам’ять стерти – нереально, і час від часу ти згадуватимеш ту картину, час від часу тобі буде боляче. Хоча, з часом все пройде, можливо.
• Я не знаю, чого я хочу. Хочу, щоб це був просто сон. Навіщо взагалі мене понесло в той магазин? Я не готова його покинути. Не зараз. Але й пробачити не готова, – ці слова звучали таким жалісним голосом, що так і хотілося  обійняти  дівчину в той момент.
• Тобі вирішувати. Тільки тобі.
• От скажи мені? Чому люди такі? Чому ми робимо боляче тим, кого любимо, тим, хто не заслужив на це? Чому ми зраджуємо тих, кого не хочемо втрачати? Чому? – намагалась знайти відповідь Софія в погляді Тараса, але хлопчина промовив сам:
• Мабуть, тому, що можемо. Коли люди зраджують, то зазвичай розраховують на те, що ніхто ні про що не дізнається, і, можливо, були б відносини ідеальними, якби деякі таємниці залишались всього лиш таємницями. Але не завжди так буває, і тоді стає боляче комусь, дуже боляче. Взагалі, як на мене, то всі люди, які мають другу половинку, поділяються на два типи: ті, хто не хочуть зраджувати, і ті, хто хочуть. Ті, хто хочуть, у свою чергу діляться ще на три групки: одні не дорожать своїми стосунками й не бояться, якщо їхню таємницю розкриють, інші ж дві групи дорожать стосунками, але одні зраджують, бо розраховують на те, що навряд чи світ коли-небудь побачить правду, інші ж заради одного малесенького шансу, що правда вилізе на поверхню і завдасть болю близькій людині, не будуть ніколи в житті зраджувати. Такий вже наш світ, так і живемо.
• Як все складно, – важко зітхнувши, мовила дівчина.
• Софіє, ти можеш, у свою чергу, зробити якусь річ, про яку Юра б не дізнався, але якби дізнався, то йому би теж було неприємно. Тоді буде 1:1, і тобі легше буде пробачити його.
• Фу, Тарасе, про що ти говориш? Я не збираюсь зраджувати нікому, – обурено відказала Софія.
• А я й не казав про зраду, це вже ти надумала. Я маю на увазі, що якщо ти десь підеш, ніби на побачення чи ще щось схоже, то тобі б мало стати легше. Ми всі не ідеальні, – старався пояснити свою думку Тарас.
• А якщо про це дізнається Юра?
• Якраз буде вдалий момент, щоб поговорити про той поцілунок з незнайомкою.
• Ой, не знаю. Всі ми не ідеальні. Ти правий. Але ж, наскільки я знаю, то ви з Вишенькою ніколи не ображали одне одного. Як у вас вийшли ідеальні стосунки?
• Ну, тут нема ніяких таємниць і особливих рецептів.