9

Надворі був майже кінець серпня, коли Тарас став по серед вулиці, щоб зав’язати шнурівки на кедах. Потрібно було дуже пильно придивитись до хлопчини, щоб зрозуміти, що він далеко не життєрадісний і не щасливий у даний момент. Ще б пак, а чому він має бути щасливим? Тому, що зараз самотній? Без коханої людини. Ні для кого не секрет, що траур триває рік, і релігія має свої пояснення цього терміну, але люди, які втрачали близьких, мають іншу точку зору. Дванадцять місяців слугують часом для того, щоб повірити у відсутність тієї людини, яка покинула наш світ.

Надія вмирає останньою. Чули цей вислів? Чули. Коли хтось помирає, і коли ми бачимо похорон – то це є фактом, бо ми бачили все на власні очі. Наш мозок отримує інформацію, ту, що побачив і почув, обробляє її і видає за реальність. Усвідомлення якоїсь події – це не довгий процес зазвичай. Але всім відомо, що до хорошого звикається швидко, то логічно, що до поганого звикається дуже і дуже довго. Хоч як би часто до нашого мозку не доходила інформація про якусь подію, якщо подія неприємна, то ми не хочемо в неї вірити.

Щоб краще зрозуміти вище написане, давайте згадаємо своїх маленьких братиків чи сестричок, племінників чи навіть самих себе у ті моменти, коли потрібно повірити, що Діда Мороза не існує. Зазвичай маленькі діти плачуть, кричать, бо не хочуть вірити в те, про що дізнались. Коли вони на власні очі зловили батьків «на гарячому», то правду вони сприймають легше. Але, коли старші злі брати чи сестри розказують їм небажану правду, то діти навідріз не хочуть сприймати те, що почули, в них надія і віра не помре доти, доки на власні очі не переконаються, що їх не обманули. Але всі знають кінець цієї історії, бо рано чи пізно маленькі люди таки дізнаються правду, і це їхні перші розчарування у цьому житті.

Так само було й з Тарасом: він бачив похорон, він мав би сприймати, що Вишенька померла, але він не хотів. Його розум пручався сприймати факт за реальність. Десь там, в глибині душі надія не вмерла, ще ні. Та, в принципі, таке відбувається з кожним, хто втрачає близьких. Потрібен приблизно рік, щоб звикнути до відсутності людини, яку любив, а рік ще не пройшов, тому немає чому дивуватись.

Крім одногрупників, родичів та близьких друзів, мало хто знав про горе Тараса. А особливо ті, хто зараз разом з ним працювали у ресторані, власне з якого він саме йде додому. Не пам’ятаю, чи згадувалось вже про те, що Тарас влаштувався офіціантом у місцевий ресторан на літній період. Його з охотою взяли, бо то якраз був сезон, кількість відвідувачів зростала, тому лишні руки не завадять. Тарас був без досвіду роботи, але схоплював усе дуже швидко і вже після першого тижня роботи помітив, що чайові стали більшими, а отже клієнти були задоволеними. Тай керівництво також було в захваті від роботи Тараса. Йому навіть пропонували обдумати варіант, щоб залишитись працювати в них і після закінчення літа. І хоча негайної відповіді не вимагалось, та хлопчина ясно дав зрозуміти, що у вересні хоче присвятити себе навчанню і розриватись між парами та роботою не буде.

Шкода, бо Тарас вже точно знав, що потрібно пропонувати апельсиновий сік перед основними стравами, адже він сприяє появі апетиту, знав, що фраза «скільки кусочків хліба?» потужніша за «а чи будете ви хліб?», вмів завжди усміхатись до клієнтів, радити щось смачненьке, ну а постійних клієнтів розумів і без слів. Тому справді було шкода втрачати такого працівника.

А от колегам по роботі не було шкода, що Тарас звільниться. А який сенс від нього? Так, він приносив прибуток ресторану, а от веселих кольорів у колектив – ні. Можливо, десь і відігравала у когось в душі маленька заздрість, що ним не так сильно задоволені, як Тарасом, але тільки десь, бо основною таки причиною було те, що юнак не був привітним. Було великою таємницею, як можна усміхатись на всі тридцять два зуби для клієнтів і не усміхнутись легенько до колег. Взагалі-то, юнак не те, що був неприязним, просто він віддавав перевагу розмовам про робочі моменти,  а про своє життя нікому не розказував. Ми ж то з вами знаємо причину замкнутості Тараса, а от його колеги не знали і вважали юнака як мінімум дивним. Тому так, з колег ніхто не жалкуватиме, коли літо закінчиться і Тарас більше не прийде на роботу.

Ніхто, крім однієї дівчинки – Василини.

А це трохи інша історія. Дівчина також працювала офіціанткою в ту саму зміну, що і Тарас. От так інколи буває, що хтось незнайомий може припасти тобі до душі з першого погляду. Так сталося з Василиною, з цією невисокою на зріст білявою дівчинкою з голубими очима. Їй було двадцять років, але, правду кажучи, вона не виглядала навіть на шістнадцять. Коли вона вперше побачила нашого героя, то навіть думала про те, що закохалась. Високий, симпатичний, сильний, розумний. Ну як в такого не закохатись мініатюрній дівчині? Адже такій явно потрібно такого, який би міг зловити дівчину, коли дмухне сильно вітер і… Гаразд, давайте без жартів. Так, Василина трохи (або не трохи) закохалась у Тараса. Звісно, що кожного дня дівчина старалась виглядати якнайкрасивіше, щоб її нарешті помітив цей принц, але чомусь спроби були марними. Привернути до себе увагу дівчина пробувала й словами, зажди намагалась бути неподалік і просила про якусь допомогу або давала якісь поради (як-не-як в цьому ресторані вона працювала вже три роки). Результатів ніяких не було. І хоча на роботі вже давно всі називали юнака поза очі“не з тією орієнтацією”, Василина не могла знайти ніяких цьому підтверджень на сторінках Тараса у соціальних мережах.

Коли в ресторані відбувались грандіозні корпоративи й потрібно було довше працювати, то керівництво завжди просило залишитись Василину і Тараса як найкращих працівників. Тому дівчина серед колег проводила найбільше часу з юнаком, але серця хлопчини таки не підкорила. Зате за час, який вони провели разом (якщо можна так сказати) дівчина впевнилась, що хоче, щоб її майбутній чоловік був схожим на Тараса: сильним, розумним, високим, ну і красивим.