8

Липень…. Спека на вулиці була нестерпною. Важко знайти для себе заняття в таку погоду, враховуючи, що настали канікули, і великих обов’язків немає. А Тарасу потрібно було чимось зайнятись, щоб не думати про погане. Не приходить нічого розумного в голову. В таких ситуаціях потрібна допомога друга. І вже через сорок хвилин Тарас сидів у звичному кріслі в Софіїному помешканні й пив теплий чай.

• Будь, як у себе вдома, - промовила дівчина. – А взагалі, кому я це кажу? Ти й так завжди почуваєшся тут комфортно. – Що трапилось цього разу? Знову депресія?
• Ну, з депресії я ще не скоро вийду. Але зараз у мене хороший настрій. – І справді, варто зауважити, що у хлопця можна все частіше побачити усмішку на обличчі. – Мені просто нудно трішки, тому ось я тут, у свого друга.
•  О дев’ятій ранку, – з іронією промовила Софія, але насправді вона вже звикла до ранкових візитів і нічних телефонних розмов. Вона чудово розуміла, що в хлопця коїться на душі, знала, що варто підтримати його в такий момент. Пройшло вже декілька місяців після втрати, але вагомих змін у душевному стані Тараса не відбулось. Та й, мабуть, всього-на-всього кілька місяців – це дуже мало. Інколи й цілого життя замало, щоб усвідомити якусь подію, в даному випадку – втрату коханої людини. І, правду кажучи, Тарас не хотів вірити в те, що його дівчинки немає серед живих, він заспокоював себе думкою, що вона просто десь поїхала далеко і надовго. ЇЇ тіло він похоронив, але її саму ні, принаймні не зараз, не тепер. Він ще не готовий змиритись з цим фактом. Та й, можливо, немає куди спішити, його життя не занедбане, він продовжує навчатись в університеті, підпрацьовує офіціантом, життя йде своїм звичаєм, ну майже, - без Вишеньки. Тому нехай ще поживе у своєму світі, думками поруч з коханою. А Софія, у свою чергу даватиме парубку свою підтримку, адже справді, його час усвідомлення, що Вишеньки немає серед живих, ще не прийшов. Та й, правду кажучи, сама Софія теж інколи тішила себе тими ж думками, що подруга десь поруч. Занадто все раптово сталось.
• Ну що ж, Тарасе, якщо це не сеанс, то, може, підемо в кіно?
• Та хіба пізніше, так не хочеться нікуди з дому виходити.

«З мого дому», - подумала дівчина, але промовчала. Яким би інколи нестерпним Тарас не був, але Софія любила його як брата, тому по-справжньому ніколи на нього не злилась.

• Я собі згадав щойно нас з Вишенькою рівно три роки тому, в липні… - мрійливим тоном промовив юнак.

«Почалося. Називається - не на сенс прийшов», - з іронією подумала дівчина, але перебивати хлопчину не стала. Вона знала що її чекає в найближчу годину: доведеться зручно вмоститися в кріслі, зробити розумний вигляд обличчя, набратись терпіння, адже зараз буде слухати розповідь, яку вже чула сто разів.

• Так цікаво, - продовжив Тарас, - інколи ти дивишся на людину і думаєш, що знаєш її дуже добре, знаєш її думки, її характер, а в один прекрасний момент ти дізнаєшся іншу сторону цієї людини, інколи хорошу, а буває й погану, це вже як поталанить.

Згадав одне з наших побачень. То також був липень, було дуже тепло, і я думав, що б такого цікавого вигадати. Вишенька була дуже позитивною, дуже доброю людиною, і я просто не міг собі дозволити поводитись з нею, як з простою дівчиною. Вона заслуговувала на сюрпризи, на подарунки. І, хоча я ніколи раніше не був романтиком, але з нею я змінив свою точку зору на всілякі ніжності й цяці. Дивуюсь інколи, що вона мене терпіла з самого початку, адже ніяких подарунків я їй не робив. Мабуть, сильна половина нашого світу зі мною була солідарною. Бо я вважав, що дарувати квіти й інші дівочі штучки – це не солідно для чоловіка, адже це пуста трата грошей, бо квіти з часом зів’януть, шоколадки й так у кожного часто є вдома. Не міг зрозуміти, чому дівчата вимагають від нас сюрпризів. Я вважав, що це просто їхні капризи, щоб похизуватись перед подругами. Але як же я помилявся. І, знову ж, причиною зміни моїх думок стала Вишенька.

Якось одного разу я і моя кохана гуляли біля шкільного стадіону. І ні для кого не секрет, що зазвичай біля таких стадіонів росте некошена трава, а серед неї – польові квіти. І от серед таких трав моя дівчинка підбігла до однієї ромашки, довго її нюхала, а потім зірвала, отже до нашої прогулянки долучилась квіточка.

• Понюхай, який гарний у неї запах. Вона пахне полем, вона пахне життям, – промовила Вишенька.

Правду кажучи, мені якось було байдуже, чим пахне та квітка, бо я далеко не є сентиментальним, але щось всередині підказало мені, що в той момент потрібно було зробити те, що від мене очікувалось, і я нахилився, щоб відчути той чарівний аромат.

• О так, ти права. Ця квіточка й справді пахне життям, – ці слова прозвучали дуже мило.

І треба було бачити її щасливе і задоволене обличчя. Вона почула те, що хотіла. Я не міг зрозуміти, як одна квіточка здатна впливати на настрій людини. Ну що в ній такого? Але Вишенька була щасливою, і факт залишається фактом. Наступного дня я пішов на поле і зірвав там квіточки (грошей не потратив), подарував їх своїй дівчині, і, о святі небеса, яке в неї було щасливе обличчя! Вона була дуже задоволена від отриманого подарунка. Звісно, помічаючи, як прості речі роблять дівчину щасливою, я почав все частіше і частіше робити їй такі сюрпризи. Бо це робило щасливою мою дівчину, а я люблю, коли вона щаслива… точніше, любив, коли вона була щасливою.