7

У кожної людини певний місяць асоціюється з чимось особливим. Але є й таке, що асоціації збігаються, скажімо, січень – початок нового року. Але далі мова піде не про один з тих зимових місяців - ми поговоримо про червень. Коли хтось чує про цей місяць, то зразу уявляє літо, море, тепле повітря, але той, хто коли-небудь переступав поріг університету, знає, що в червні потрібно здавати сесію, потрібно боротись за право отримувати стипендію, за право перейти на наступний курс.

Зазвичай студенти впродовж цілого навчального року старанно вчаться і намагаються показати хороші результати на іспитах, але є й такі, що відкладають вивчення матеріалу на останні дні перед початком сесії.

В нашого героя інакше склалась ситуація. Він впродовж року старанно вчився, добре здавав модулі. Так було завжди, до отого страшного дня після новини про смерть його дівчини. Після похорону Тарас вибився з колії. Так, спочатку він старався, але в голові були лише думки про Вишеньку. Пізніше хлопець навіть деякі пари пропускав, і в голові взагалі виникала думка, що життя без Вишеньки втрачає сенс, а тим паче якесь там студентське життя. Потрохи Тарас запустив своє навчання. Що я вам можу сказати? В першій половині семестру в юнака були найкращі результати на потоці, а що діється тепер? Ледь-ледь витягує на прохідні бали.

Пари позаду, почалася сесія. Чотири екзамени. Саме ці чотири екзамени впливають на подальшу долю стипендії кожного третьокурсника. І тут саме вдало буде зауважити, що з вісімдесяти студентів (однокурсників Тараса) стипендію отримували тільки вісімнадцять, точніше сімнадцять, якщо вже не рахувати Вишеньки. Звісно, що і Тарас завжди входив в те чарівне число щасливчиків, більше того, він завжди посідав одне з перших місць в рейтингу серед однокурсників.

Перших три екзамени пролетіли дуже швидко, і, хоча Тарасові знання не були на висоті, але викладачі входили в його становище і з розумінням малювали бали, вони знали, що хлопець заслужив на те, щоб саме зараз його  підтримали. Що не кажіть, але репутація таки відіграла свою роль. Правду кажучи, нашому герою було тоді байдуже до щирих подарунків викладачів, він без особливих емоцій підписував залікову книжку і деколи навіть не дякував. Багато хто з однокурсників заздрив Тарасу в той момент, ще б пак: вони ночі не спали, вчились і ледь-ледь витягували на «трійку», а тут парубку малюють то «чотири», то «п’ять». За що йому таке щастя? Але якщо задуматись, то хіба можна було назвати щастям ту ситуацію, в якій опинився зараз Тарас? Без коханої людини поруч. Хіба подаровані бали від викладачів можуть покращити зараз життя юнаку? Навряд чи. Тому насправді нема чому заздрити.

Але мова наша не про заздрість, а власне про останній іспит з функціонального аналізу або «функан» - як назвали цей предмет студенти. Сам по собі предмет є дуже важким, адже містить матеріал математичного аналізу за два попередніх роки навчання. Отож, щоб зрозуміти формули і теореми, потрібно було не одну годину просидіти кожного дня впродовж семестру. Але, як ви вже здогадались, наш герой так не сидів.

І ось день іспиту настав. Новак Василь Дмитрович оцінював знання третьокурсників. Це був старий за віком професор, на даний момент лектор математичного факультету, за його спиною було безліч публікацій, багато висунутих проблем і задач. Чимало Василь Дмитрович відвідав конференцій: як на Батьківщині, так і за кордоном.

Пан Новак любив Тараса, адже той завжди показував розуміння матеріалу й не раз допомагав з доведенням теорем на лекціях. Важко було не помітити, що активність нашого героя значно знизилась після похорону Вишеньки. Але ж навчання має залишатись навчанням, тому професор все-таки наполіг, щоб юнак витягнув білет і йшов готуватись.

Вже майже всі третьокурсники покинули аудиторію, в якій здавався іспит, а Тарас все сидів над досі пустим аркушем. Боляче було дивитись на цю картину професору: пропадає хлопець, надія факультету. Ну ось уже всі одногрупники вийшли з аудиторії, настала черга Тараса доповідати. Хлопець взяв свій білет, все ще пустий аркуш паперу і підійшов до столу, де сидів старий сивий дідусь.

• Ставте мені «два», я нічого не написав, нічого не знаю, – каявся юнак.
• Е, так не годиться, можеш ще посидіти, подумати, щось згадати, немає куди спішити, – спокійним тоном промовив Василь Дмитрович.
• Чесно, в голові пусто, нічого не напишу, – наполягав на своєму Тарас.
• Чобіток, давай разом поміркуємо, я тобі допоможу згадати, не гоже, щоб мій улюблений студент, та «двійку» отримав.

Тарас мовчав. Поглянув у ті розумні очі дідуся, на якусь мить йому стало соромно, але тільки на одну мить.

• Не згадаю нічого. Ставте «двійку», байдуже уже на все.
• Спокійно, хлопче. Як-не-як я тут старший, і я маю керувати парадом. Візьми ручку в ручку і думай, згадуй все, що знав, що чув на лекціях моїх.

Далі лектор ставив різні запитання, наштовхував хлопчину на відповідь, просив розв’язувати приклади, допомагав йому. Чесно кажучи, те, що тоді відбувалось, було більше схоже на третю перездачу, яку студенти здають з мінімальними знаннями лиш би отримати прохідний бал. Професор говорив до Тараса, як до дитини. Для Тараса то швидше була наче каторга якась, адже хлопчина хотів чим швидше додому, бо все-таки десь там глибоко в душі йому було дуже соромно перед професором за той стан, до якого він докотився. Пройшла добра година, поки та каторга закінчилась. Врешті професор мовив:

• Ну що ж з тобою робити? Був би ти не Тарасом Чобітком, то й «трійку» б не отримав за такі знання.
• То ставте «два», - Тарас не розумів, що від нього ще хочуть почути.
• Постривай, не перебивай мене. Я тобі з радістю би поставив «п’ять», але ж ти знаєш, що не можу, це буде злочином. Я тобі ставлю «чотири» тільки тому, що знаю тебе три роки й знаю твої можливості. Тарасе, в житті ще не раз будуть перешкоди, інколи дуже важкі, але не можна давати себе зламати так просто. Не здавайся. Ти живий, то живи. Потрібно рухатись далі. Я ставлю тобі цю «четвірку», але чекаю у вересні з вивченим матеріалом. В будь-який день прийдеш до мене і витягнеш білет, будеш захищати оцінку, отриману щойно авансом. А тепер йди, хлопче. Гарних тобі канікул, набирайся сил.