6

З прочитаних вище абзаців ви вже зрозуміли, що Вишенька вміла надихати коханого на подвиги, на зміни, на дії. Ви подумаєте, що секрет у чарівності почуттів закоханих? Можливо, а можливо й ні. Адже дівчина надихала на різні вчинки не тільки свого хлопця, але й інших людей (і не завжди близьких знайомих). В неї це добре виходило. Мабуть, вона це робила тому, що могла.

Ось, наприклад, Вишенька допомогла своїй найкращій подрузі повністю змінити життя!

Але все почалось трошечки раніше.

Софія народилась в заможній щасливій сім’ї. Там були міцні родинні стосунки, щирі посмішки, хороші поради і завжди панувала гармонія. Коли потрібно було прийняти якесь рішення, хоча і враховувалась думка кожного, але зазвичай останнє слово було за мамою. В принципі, так часто буває у багатьох сім’ях.

От і коли прийшов час прийняти рішення про вступ до ВУЗу, то про факультет психології мама і слухати не хотіла.

• Яка психологія? Ким ти будеш працювати? Це смішно. Це тільки у фільмах показують, як це добре. Але ж насправді перспективи ніякої немає. Ти стоятимеш на одному місці, не будеш розвиватись! Не в цьому місті, не в цьому столітті! От лікар - це вже інша справа. Це благородна професія, яка ніколи не вийде з моди. Бо ким можна замінити лікаря? Комп’ютерними технологіями? Ні, ніколи в житті! Доню, навіть не вигадуй, а вступай до медичного університету.

Софія побоялася відстояти власну думку. Так і сталось, що поки щасливі абітурієнти заносили документи до бажаних ВУЗів, Софія з не дуже веселим настроєм заходила в деканат медичного університету і в приймальній комісії ледь натягувала усмішку, щоб не викрити, з якими важкими зусиллями дівчина простягає власні документи. О, якби зараз впав метеорит на землю, то це б полегшило страждання слухняної доньки. Тим не менше, факт залишається фактом: Софія з першого вересня почала носити бахіли й білий халат, вчилась непогано, отримувала стипендію, робила всі домашні завдання. Їй навіть трохи подобався уже її майбутній фах. Але психологію дівчина не облишила також. Тим більше важко це було зробити, адже медицина пов’язана з психологією, і на першому курсі було два предмети, психологічного спрямування.Але це все ж таки не те, бо як не крути, але психологія –  окрема наука, і саме тією окремою наукою марила Софія. Тому не закинула своє хобі, і продовжувала збирати статті, які її зацікавлювали. Проводила різні експерименти. Подавала власні роздуми та ідеї до різних видань. Зазвичай їх друкували.

Тай звісно, що читаючи ті статті, тато Софії і її найкраща подруга – Вишенька - пишались дівчиною і не раз, наче жартома казали, що з неї би був хороший психолог. Жартували, бо ніби назад нема дороги - дівчина вже вчиться на іншому факультеті.

І ось одного вечора, коли мама Софії поїхала до своєї мами в іншу область на два дні, за столом сиділи і пили чай троє людей: пан Мельничук, панянка Мельничук і Вишенька. Обговорювали спочатку політичні новини, власне в тій бесіді брав участь тільки пан Андрій (батько Софії), дівчатам ця тема була дещо незрозуміла. Так, вони знали хто є президентом у їхній країні, знали кількох представників інших держав, також вони володіли інформацією про курс валют, але про внутрішні та зовнішні конфлікти, санкції, реформи й інші незрозумілі речі дівчатам мало що було відомо, і цікавитись ними вони не збиралися. Після політики поговорили про шоубізнес, а потім зайшла мова про якийсь психологічний експеримент. Не важко здогадатись, що було далі. Коли Софія висувала власну теорію про ту чи іншу ситуацію, то її можна було слухати вічно. Дівчина настільки розумно висловлювала власну точку зору, що інколи її співрозмовник почувався некомфортно: все здавалось настільки простим - і як це він сам до такого не додумався?

І ось, коли вечір добігав кінця, і всі висновки були зроблені, то знову прозвучала коронна фраза пана Андрія:

• Так, шкода, що ти не використаєш свої теорії в медицині, шкода...
• Взагалі-то, ніколи не буває запізно, - сказала Вишенька.
• Що ти хочеш цим сказати? – здивувалась подруга.
• А те, що теоретично ти можеш покинути медичний і вступити на психологічний. Подумаєш, втратиш рік. Люди з деяких причин інколи більше років втрачають. Ти виконала волю мами, спробувала, зрозуміла, що серце таки лежить до іншого, то навіщо мучити себе зараз? Якщо можна все змінити.
•  Дурна ідея, в медичному я вже зарекомендувала себе, знаю на чому стою. Це зараз я думаю, що мені подобається психологічний, а що, якщо раптом я вступлю і розчаруюсь?
•  То вступиш ще раз на медичний. Досвід маєш,– відрубала Вишенька. – Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Йди за покликом власного серця, а не за вказівками інших людей. У кожного своє життя. І тільки ми самі відповідаємо за власне, за своє, не за чиєсь, а за своє! Так само, як і за наше ніхто не має права відповідати. Давати поради – так. Підказувати чи сварити за щось – так. Але жити нашим життям маємо ми, тільки ми! Ніхто інший не в силі залізти в наше власне тіло, сидіти там і робити те, що заманеться. А навіть якби, десь там, на якійсь трьохсотій планеті від нашої орбіти, десь там люди могли б залазити в тіла інших людей і жити їхнім життям, то рано чи пізно вони б все одно почали думати так, як думаємо ми. Бо наші думки й бажання – це відображення всього навколишнього (батьків, друзів, школи й так далі). Тобто, якби ми залізли в тіло іншої людини й почали жити її життям, знаходились в її середовищі, то наші думки почали би змінюватись відповідно до друзів, які нас оточують, родичів, з яким ми спілкуємось і так далі. Таке життя. Так побудований світ.