5

На світі є один такий цікавий предмет, якому ми не приділяємо достатньо уваги. Ним усі користуються, навіть не задумуючись про його первинну місію. Колись про цей предмет думали, що він має чарівні властивості. Можна з впевненістю сказати, що він є у кожного вдома, а, може, навіть і не один. Що це? Дзеркало. А справді, чи може бути щось таке загадкове і просте водночас? Кожного дня ми поглядаємо у нього і бачимо себе. Але чи завжди дзеркало показує нам те, що ми хочемо бачити? Чи завжди відповідає нашим очікуванням? Можливо так, а можливо, і навпаки - розчаровує, коли бачимо не те, чого прагнули роками, хоча, мабуть, не так вже й сильно прагнули, якщо не досягли бажаного, або…. Але, стоп, мова не про те. Мова про чарівне скло, яке відображає реальність. Так, реальність.

В одне з дзеркал квітневого суботнього ранку дивився Тарас. Вже минув майже місяць після того, як зафіксували смерть Вишеньки і, правду кажучи, за весь цей час хлопчина лише мимохідь споглядав у свічадо, так би мовити, лиш впевнювався, чи можна виходити на люди. Дивився, чи волосся не стирчить, чи одяг в нормі - і все, цього було достатньо усі попередні дні. Але не сьогодні, сьогодні чомусь притягнуло його те обличчя, що дивилось з іншого боку. Хто то? Хто на нього дивився? Світловолосий хлопчина з зеленими очима, коротка стрижка, впевнений погляд, міцна статура. На перший погляд навряд чи можна сказати, що у хлопця сталось найбільше горе в його житті. І ті, хто не знали правди, ні про що й не здогадувались. Більше того, хтось може подумати, що він дуже успішний у житті, а отже - й щасливий. Словом, Тарас на вигляд майже не змінився, і Софія – чи не єдина людина у світі, яка чула ниття парубка, бо на людях він поводився дуже мужньо і сильно, справляв і далі враження впевненого чоловіка, який добивається успіху в житті. Так, таким бачили його люди. І тільки місяць, зорі та хмари ставали свідками чоловічих сліз, та що там сліз – ридань, мокрих подушок і купи використаних Тарасом серветок.

Але, знову ж таки, мова не про те. Мова про парубка, який дивився по той бік дзеркала на Тараса. Хто то був? Сильний, впевнений, перспективний. А чи він завжди був таким? Ні. Він був іншим. А хто його змінив? Сам змінився. Але хто його надихнув? Вишенька. О так, то була така дівчина, що й слона могла надихнути, щоб той почав малювати картини. Дивно, бо сама дівчина не була дуже впевненою в собі. Вона радше була просто оптимістичною. А щодо впевненості, то в інших людей вона вірила більше, ніж у себе. Хоча про це мало хто знав. Але й хіба потрібно всім про все знати? Отже, Вишенька не була впевненою у собі, але надихала інших на подвиги.

Якби десь колись зірки з'явилися в іншому порядку і якби одного дня Тарас не зустрівся з Вишенькою, то зараз він би, швидше за все, бачив у дзеркалі відображення якогось худорлявого, невпевненого у собі блондинчика. Можливо, було би так, що той хлопчина носив би окуляри і одягався не так стильно.

І хоча на це теж є свої причини, про які ми поки що не будемо згадувати, але так, Вишенька познайомилась саме з таким парубком: худеньким і несміливим. Це зараз у нього є хобі, це зараз він займається легкою атлетикою, а тоді він грав на скрипці. Ви уявляєте ось цього кремезного хлопчину зі скрипкою у руках? Я ні. Але це таки правда. І, якщо чесно, то трохи не зрозуміло, чому Вишеньці сподобався Тарас в перший день їх знайомства. Навіть не зрозуміло, як це тоді хлопець насмілився попробувати завоювати серце дівчини. Але факт залишається фактом і, мабуть, на це теж є свої причини.

А власне мова має йти про те, чому в цей квітневий суботній ранок парубок бачить саме це обличчя, саме цю людину.

Ну то повернемось трохи в минуле і дізнаємося ще одну цікаву історію.

Йшов другий місяць чарівного кохання Тараса і Вишеньки. ЗНО було вже позаду, а вступ до ВУЗу попереду. Тобто були ідеальні дні для прогулянок. І ось вони йшли в центр міста за якимись покупками. Погода була чудовою: не було надто жарко, і вітру також не було, пташки літали довкола. Дорогою вони зустрічали багато усміхнених людей. Хлопець був одягнений у сорочку і шорти, а дівчина була у платтячку і з сумочкою. Зазвичай Тарас всі речі дівчини носив сам, не зважаючи на важкість і незручність, бо його кохана має йти з порожніми руками, але винятком якраз була жіноча сумочка. Як ось ця, що сьогодні. Чорна така, класична, через плече. Мабуть, не дуже дорога, бо ланцюжок, на якому вона трималась, не хотів служити вірно і порвався. Сумочка була легкою, а тому зразу маленьку аварію дівчина не зауважила. Це сталось пізніше, після того, як вони пройшли ще кілька кроків і почули звук удару ланцюжка об асфальт. Звісно, далі мало бути так: дівчина вернеться, підбере сумочку і понесе її далі, з порваним ланцюжком, але деколи трапляються неочікувані події, які суперечать нашим планам і на які ми не можемо впливати. Річ у тім, що звук падіння почули й інші люди, що були навкруги. Особливо звернув увагу на цей звук хлопчик-циганча, який виявився напрочуд прудким, і що ви думаєте? Правильно, хлопчик підібрав сумочку і накивав п'ятами. Вишенька ошелешено глянула на коханого. Той погляд означав одне: «наздожени його!».

 Тарас чудово розумів той погляд, і чудово знав, що потрібно робити, і навіть на секунду уявив, як він героїчно повертає дівчині сумочку, і та, у свою чергу, віддячує йому десятьма поцілунками й обіймами, але це було всього-на-всього на секунду, на одну єдину секунду. Адже хлопець тверезо оцінював свої сили і можливості. В навчанні Тарас був найрозумнішим, в грі на скрипці йому не було рівних, з приготування смачної їжі теж мало би хто насмілився з ним змагатись. А от у спорті…. тут Чобіток пас задніх. І пас їх на великій відстані.