4

У кожної людини, незважаючи на пору року, на погоду, на положення і так далі, буває поганий настрій, дуже складний випадок називають депресією. Саме в такий час хочеться зробити щось, чого раніше ніколи не робив. Хтось починає палити, хтось вперше на самоті залишається з чаркою, у декого навіть доходить до самогубства. Але Тарас Чобіток інакше боровся зі своїми проблемами. Більше того, він мав навіть декілька варіантів. Для початку він вирішив стрибнути з парашутом, тут йому склала компанію Софія. Щоправда, дівчина не була новачком у цій справі. А от у Тараса цей стрибок був першим. Він про свій подвиг одразу ж розказав одногрупникам:

- Піднялися ми на висоту вісімсот метрів. Я подивився вниз і в мене аж мурашки по спині пробіглися. Софія запевняла, що це не складно: боятися немає причин, але все ж таки я довго не міг наважитись. Хоча довго наважуватись не довелося – мені стрибнути допомогла Софія… вона мене штовхнула. І, хоча мені справді було лячно, я все ж таки пам’ятав, де знаходиться кільце. Летів я неначе довго, але зосередитись не встиг на жодній думці. Зрозумів я лиш одне – жити варто. Коли я смикнув за кільце то, на щастя, парашут відкрився. Посадка була…вона була. Знаєте, відчувати під ногами землю, це таке щастя!

- Ну ти й крутий, – сказав один із одногрупників, стукнувши Тараса кулаком в груди.

Взагалі-то, Тарас написав список дій, які допоможуть йому впоратись із депресією. Витівка з парашутом – це тільки перший пункт. Решту списку хлопець вирішив виконати якось пізніше. Це «пізніше» настало наступного дня. Стрибок справді відіграв велику роль, але він не зміг допомогти хлопцю змиритись з тим, що Вишеньки нема серед живих. З коханою дні летіли дуже швидко, а зараз лізли, наче черепахи. Тарас з дівчиною зустрічався майже три роки і за цей час він звик, що поруч завжди хтось є.

Важко тим, хто втрачає близьких. Навіть найсильніші люди можуть відчувати найнестерпніший на світі біль. Серед таких був і Тарас. Його близькі вважали, що він впорається, адже він сильний. Та ніхто насправді не знав, що з ним коїться. Тарас погано спав. Цієї ночі він взагалі не міг заснути.

У квартирі Чобітків вже давно всі спали, але в одній кімнаті досі горіло світло. Хлопець ходив по кімнаті, не знаючи чим би то зайнятись. Потім йому спало на думку написати вірша. Ніколи раніше цього робити не доводилось, тому було цікаво, що може вийти. Взявши в руки ручку й аркуш паперу, Тарас почав щось писати. Через кілька хвилин ексклюзив був готовий. Правду кажучи, перший вірш був трохи невдалий і звучав він так:

Ти покинула мене…

На самоті одного

Але ж я люблю тебе

Не хочу більше я нічого

Твої земні очі

Мої очі заполонили

А цієї ночі…

• Ей, лишу я це, писати вірші - це не мій талант.

З цими словами хлопець ліг спати. А через півгодини зірвався на ноги, як навіжений, і його права рука почала щось швидко виводити на новому аркуші паперу. Вірш народився надзвичайним, але Тарас вирішив поки що його нікому не показувати. Можливо, причина була в тому, що це надто особисте. Натомість, дочекавшись нового дня, хлопець вирішив знову зустрітися з Софією. Опинившись біля будинку подруги, Тарас зателефонував дівчині.

• Привіт.
•  Привіт, - відповіла дівчина. - Як у тебе справи?
• Та неначе добре. От думаю: зайду до тебе, просто так. Власне, вже в тебе під дверима.
• Просто так? З самого ранку?
• Ти хочеш сказати, що в цьому є щось дивне?

           Софія відкрила хлопцю двері, запрошуючи жестом зайти в середину, телефон все ще тримала біля вуха.

• Нііі… Що ти. Я вже звикла до візитів друзів о сьомій ранку, - промовила дівчина саркастично.

          Обидва опустили телефони.

• Добре. Вибач мені. Насправді я впевнений, що пару хвилин тому ти була ще в ліжку, – це прозвучало винуватим тоном.
• А я як у цьому впевнена! - А це прозвучало дуже впевнено.
• Зачекай! Я вже попросив пробачення. Просто я цілу ніч не міг заснути. Здається, до мене вернулась депресія.
• Ви хочете про це поговорити? – артистично запитала дівчина.
• Ага, - відчайдушно мовив юнак.
• Ну гаразд, давай до справи. Я думаю, що ти не відмовишся від чашки чаю, бо я ні скоринки ще в роті не мала.
• Я теж, тому не відмовлюсь.
• От і добре. Зачекай кілька хвилин, незабаром я повернусь. Ще треба ж переодягнутися в щось більш ділове, - дівчина з усмішкою вказала на свою піжаму.

Якщо чесно, то Тарас не знав, що привело його сюди, а якщо знав, то боявся в цьому признатися, тому справжню мету свого візиту не виказував, гадав: ще час не прийшов, ще треба почекати кілька сеансів.

• А ось і я, - з’явилася в кімнаті дівчина в іншому одязі і з двома горнятками чаю.
• Дякую... Софіє, а ти знаєш, що під час першого нашого побачення я Вишеньку не поцілував?
• Знаю.
• І під час другого також…
• Знаю.
• А знаєш чому?
• Тому що виховані хлопці під час першого побачення не цілуються?- насмішкувато спитала юний психолог.
• Ні. Коли ми гуляли, то я дізнавався про неї все більше і більше. Я був впевнений, що це не було нашим останнім побаченням, не хотів порушувати той чарівний шарм, який виник…
• А тобі відомо, що спочатку твоя дівчина хвилювалась, чи ти тієї орієнтації? – перебила Софія хлопця.
• Давай пропустимо цей момент, - засоромився Тарас. – Хочеш послухати історію нашого першого поцілунку?
• Ну…