3

 В університеті пролунав дзвінок, що означав закінчення пари. Для Тараса навчання на сьогодні завершилось, і він збирався додому. Вийшовши на вулицю, хлопець дістав з кишені штанів телефон, натиснув на декілька клавіш і став чекати початку розмови.

 - Алло, - озвалася врешті Софія Мельничук.

 - Привіт, Софіє, ти вдома?

- Ага, в нас пар значно менше, ніж того року.

- Третій курс! Що робиш?

- Та нічого особливого, переглядаю журнал, ти як?

- Важко сказати. Я тому тобі й телефоную. Розумієш, мені потрібно з кимось поговорити. Вже тиждень пройшов після похорону Вишеньки, і весь цей час я майже ні з ким не спілкувався.

- Ага. Тобі треба з кимось поговорити? А як же твої одногрупники? - поцікавилась дівчина.

- Слухай, мені потрібна розмова з тобою не зовсім як з другом, а швидше як з психологом.

- Так, але ж ти знаєш, практики у мене ще не було, я не впевнена чи зможу… А чому ти не хочеш звернутися до справжнього фахівця?

- Я нікому з них не довіряю. Ну…незнайомим людям не довіряю. То що? Допоможеш мені?

- Звісно, що так, Тарасе. Тим паче, я зможу провести сеанс у батьковому кабінеті. Там атмосфера та, що треба.

- От і добре. Радий, що допоможеш.

- Приходь, мабуть, о сімнадцятій, гаразд?

- Домовились, бувай.

Тарас поклав телефон назад у кишеню і неначе з кращим настроєм пішов додому. Була лише тринадцята година. Отже, є ще достатньо часу, щоб поїсти, прийняти душ, ну і зробити домашнє завдання.

Години пролетіли дуже швидко. Тарас вже стукав у двері будинку, де жила Софія. На порозі з’явилась господиня.

- Привіт, Тарасе, проходь, моя дочка чекає тебе на другому поверсі.

- Дякую, я піднімусь до неї.

Софія привела хлопчину до кабінету, де мало хто бував. То була кімната професора. Біля вікна стояв дерев’яний стіл, на ньому - рамка з якоюсь фотографією, пісочний годинник, великий блокнот. На стіні висіла доволі велика картина, на ній була намальована дівчина, що тримає в руці яблуко. Поряд стояла шафа з книжками. По обидва боки столу –  стільці. На один з них (лицем до дверей) сіла Софія, на інший – Тарас.

Дівчина випросталася і промовила спокійно та повільно:

- Пацієнте, заплющте очі, розслабтесь…

- Ей, Софіє, я просто хочу поговорити. З глузду я ще не з’їхав.

- Гаразд, починай. Що тебе турбує? – прозвучало нормальним тоном.

 - Річ у тім, що я не можу змиритися з фактом, що Вишеньки більше нема.

- Так, нам усім нелегко…

- Ей, не перебивай, то я в тебе на трюкі, а не навпаки.

- Вибач.

- Отже, я не можу все скласти докупи. Мені дуже важко. Коли я засинаю, то думаю про неї, прокидаюсь – думаю про неї, коли я їм чи сиджу на парах, я все ще думаю про неї. Вона неначе не померла, а кудись поїхала. Я часто забуваюсь і  хочу набрати номер її телефону і поговорити з нею. Вона мені сниться, і мені важко усвідомити, що її вже немає. Знаєш, завтра ми б мали святкувати три роки від нашого знайомства. Це було дивовижно. Ти чула вже сто разів цю історію, але послухай знову:

 Закінчились уроки у школі. Зазвичай, я їхав додому на автобусі, або ж мене забирав дядько. Але тоді мені чомусь захотілось прогулятися. Погода була гарною, я йшов задуманий, не пам’ятаю, про що я тоді думав. Може, про… Та ні, не пам’ятаю. Отже, йду я, йду, а на мене із-за рогу налетіла дівчина. Вона була такою кумедною. Почала збирати папери, які у неї впали. Звісно, що я їй допоміг.

- Ось, тримай, це останній, здається,- з усмішкою подав я їй папірець. – Куди ти це несеш?

- Я робила ксерокопії з книги, бо повинна віддати її у бібліотеку. Мені туди зараз потрібно. – Дівчина показала на вхід у бібліотеку.

- Можна я тебе почекаю? Нам, здається, по дорозі.

- А звідки ти знаєш?- з цікавістю поглянула вона на мене.

- Не знаю, просто я нікуди не поспішаю. Тобто, куди б ти не йшла – нам по дорозі.

- Ну гаразд, проведеш мене до зупинки, – щиро усміхнулась дівчина. – Зачекай, я віднесу книжку - і назад.

- Гаразд, я стоятиму тут.

 Вона вернулася через три хвилини, і ми попрямували вдвох до зупинки. Я дізнався, в якій школі вона навчається, яку музику любить. Мені подобалось, як вона розмовляє. Згодом я зловив себе на думці, що не слухаю, про що вона говорить, бо просто милуюся, як вона це робить. Вона була одягнена зі смаком і приємно пахла... Ой, я ж забув запитати як її звати.

- А яке твоє ім’я?

- А обов¢язково відповідати? – спочатку я не зрозумів чому вона не хотіла познайомитись.