2

Ніякого логічного пояснення перебування Вишеньки у заміському лісі спочатку не було. Але, оскільки слідів насильства чи пограбування теж не виявлено, це означало, що опинилась вона на місці загибелі добровільно. Дивно, але мобільного телефону при ній не знайшли, мабуть, дівчина загубила його, тікаючи від звіра. Висувалася версія, що юна красуня, задрімавши, проїхала декілька зупинок, але, оскільки Вишенька ніколи не спала вдень, то таке припущення здавалося божевільним. Натомість з’явилась інша думка: мабуть, дівчина про щось замислилась і… проїхала кілька зупинок. Так, таке можливо.

Одного разу Тарас і Вишенька пішли на баскетбольну гру, вони були великими шанувальниками цього виду спорту. Коли гра закінчилась і всі аплодували та свистіли, дівчина продовжувала дивитись в один бік, не реагуючи на долоню свого хлопця, який розмахував в неї перед обличчям, щоб переконатися, чи вона при тямі. Опам’ятавшись, після невеликих потрясінь Тараса, Вишенька розповіла, що на початку гри звернула увагу на одного з гравців місцевої команди і згадала про свого двоюрідного брата Антона, як той вчив її їздити на велосипеді, згадала, як бігли вони серед поля, збираючи букет польових квітів, як потім подарували його бабусі, що чекала на них з гарячими пиріжками. О так, пиріжки з малиною. Що може бути прекрасніше, ніж відчути справжній смак малини неначе щойно зібраної з городу, де жалить кропива, яка в свою чергу, корисна…

 Ось такий потік думок тривав майже весь матч.

 Мабуть, справді Вишенька проїхала кілька зупинок, а коли автобус повертався назад, то дівчина вирішила по той бік лісу взяти таксі, так було би швидше. В цей ліс Савчуки їздили доволі часто, вони знали тут всі дороги, заблукати не було шансів. Також вважалося, що безпека стосовно диких звірів була стовідсотковою… До березневої п’ятниці.

У групі, в якій навчалися Тарас та Вишенька, за тиждень сталося аж дві втрати. Наступного дня після похорону студенти дізналися, що їхній одногрупник Сергій Вольовий загинув у вчорашній автокатастрофі. Він був єдиним з групи, хто не прийшов на похорон Вишеньки. Хоча спочатку всі думали, що причина в іншому. Сергій був на кілька років старшим, ніж його сусіди по парті, та ніхто не знав цьому пояснення. Хтось вважав, що це в нього друга освіта, а хтось, навпаки, що його виганяли з усіх факультетів і це його ще одна спроба отримати диплом. Розумною людиною він не видавався. Мав не дуже приємну зовнішність: кремезний, з трішки кривим носом та величезним шрамом на правій щоці. Сам він ніколи не усміхався, не був приязним. Загалом, всі ці речі трохи відлякували навколишніх. Однак, вісімнадцята група була міцною та дружньою. Всі поважали Сергія та ставилися до нього нормально, його не виділяли серед інших. Так було майже весь навчальний рік, допоки після останнього екзамену на першому курсі не стався один випадок.

 Екзамен був з математичного аналізу, який проводився усно і почався о п’ятнадцятій годині. У Тараса в той день були змагання з легкої атлетики.

- Сонечко, я зайду першим в аудиторію. Якщо швидко здам, то зразу ж помчу до спортзалу. Я не впевнений чи встигну повернутись до університету, щоб провести тебе додому, - звертався Тарас до своєї дівчини.

– Мабуть, побачимось вже завтра.

- Не хвилюйся, коханий, - мовила Вишенька. – Я знаю дорогу додому, – легка усмішка з’явилась у неї на обличчі.

 - Успіху тобі на екзамені, Тарасе. Витягни щасливий білет.

- Взаємно, солоденька.

Або білет справді виявився щасливим, або ж Тарас добре підготувався, бо за свою відповідь отримав п’ятірку. Щасливий юнак поцілував кохану і побіг на змагання.

Повторюючи матеріал, Вишенька не наважувалась зайти, чекала до останнього. Екзамен підходив до кінця, залишилися тільки панянка Савчук та Вольовий Сергій. Відчинилися двері аудиторії і втомлений професор запросив наступного студента.

- Я зараз не піду. Сергію, заходь ти, - попросила Вишенька.

- Ні, йди ти.

- Не піду, навіть силою не піду, я не готова, ще дещо не повторила.

- А я ще морально не налаштувався. Я завжди люблю йти останнім. Зараз я не піду.

- Ну, будь ласка…

- Та годі вже вам, - втрутився професор. – Як малі діти. Заходьте обидва. Першим буде тягнути білет Сергій.

З полегшенням, але все-таки з тривогою, Вишенька піднялася зі своєї сумки, яка лежала на підлозі і слугувала дівчині стільчиком останні дві години, зібрала всі свої конспекти, що валялися в хаотичному порядку. Дівчина глянула на Сергія, який перестав спиратися на підвіконня. У нього вираз обличчя мало що змінився, він просто опустив голову і зайшов у аудиторію. Ноги понесли хлопця до столу з білетами. Неймовірно, його рука тягнеться до білета, на який почала дивитися Вишенька… О, ні… йому попалися ті питання, про які мріяла дівчина. Вона знала всі відповіді й навіть більше. П’ятірка була б гарантованою. Тут, як ніколи, дівчина пошкодувала про те, що все-таки не пішла першою. Бо, на превеликий жаль, Вишеньці дістались набагато важчі запитання. Коли відповідав Сергій, дівчина відчула тривогу. Їй було прикро, що сталося саме так. Тим більше, що одногрупник мало що знав і трійку отримав тільки завдяки додатковим запитанням. Вишенька за свою відповідь отримала четвірку.