1

– Він називав її Вишенькою з першого дня знайомства. Згодом це прізвисько до неї причепилося і відтоді  вона для нас – Вишенька. Для мене вона була хорошою подругою, завжди виручала, давала поради, вміла підтримати. З нею час проходив дуже швидко. Одного разу ми купили однакові амулети…

Схвильована дівчина не змогла більше стримувати сліз, які, як горошини, покотилися по блідому обличчі. Промову читала Софія Мельничук – найкраща подруга покійної. Похорон тривав сьогодні, в цей на диво теплий березневий день. Одягнені в чорне, люди проводжали в останню путь молоду дівчину. Вони й досі не могли повірити, що немає більше тієї красуні, яку вони любили. Не буде вже чути дзвінкого голосу, дивовижного сміху, не буде видно тих блискучих очей, тонкого носика, витягнутої шийки, темного, як нічка, густого волосся. Декілька веснянок прикрашало обличчя дівчини влітку. Дивлячись на закриту труну, ніхто не зміг збагнути: чому саме її забирає Бог, чому саме її тіло понівечив величезний ведмідь, а найголовніше – що вона робила в лісі, в п’ятницю, ввечері, адже в суботу вранці її тіло знайшли селяни.

 Йдучи в п’ятницю з пар, Тарас навіть не підозрював, що прощається з коханою не на кілька годин, а на набагато довше – навіки. Як завжди, Тарас провів дівчину додому, поцілував на прощання й почекав, доки вона зайде всередину. Вишенька, у свою ж чергу, біля сходів обернулась, щоби помахати на прощання. Потім, зачинивши за собою двері, зникла з Тарасових очей. Так, все було, як завжди, але, коли годинник пробив сімнадцяту годину і сорок п’ять хвилин, хлопець почав хвилюватися. Вишенька повинна була прийти до коханого в гості о пів на шосту і, зважаючи на те, що вона ніколи не запізнювалась, а, навпаки, приходила швидше, то справді, причини для неспокою були. Хлопець ходив з одного кінця кімнати в інший, заспокоюючи себе думками, що, мабуть, автобуси були переповнені й дівчині довелось декілька пропустити, адже він сам через те не раз запізнювався на пари. Або, може, коли вона вийшла зі свого дому, то ненароком забруднила одяг і їй довелося повернутися, щоб переодягнутись, або… Стоп, для чого міркувати й вигадувати історії? Адже можна зателефонувати на мобільний, він же має бути при ній. Приклавши трубку до вуха, Тарас сподівався почути ніжне «алло», а натомість чужий голос промовив: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяж…». Загалом, це ще не привід для паніки, адже Вишенька часто забуває заряджати свій телефон і це не вперше до неї не можна додзвонитись. Так, це ще не привід для паніки, якщо не враховувати той факт, що вже сімнадцята п’ятдесят. Телефонувати батькам не було сенсу, адже в цей час вони повинні бути на роботі.

Батько Вишеньки – директор рекламної компанії, величезні стопки паперів примушували його деколи й до півночі сидіти на роботі. Іноді Іван Савчук дуже втомлювався і, коли горня кави не допомагало, то разом з ним додому йшла і його робота. Дружина й дочка не любили ті дні, коли Іван приділяв роботі набагато більше часу, ніж сім’ї. Він був трудоголіком, ніколи не лишав незавершених справ. Саме тому, напевне, й добився такого успіху. Самотужки піднявся на ноги й тримається досі. Завдяки своєму вольовому характеру може тепер забезпечити сім’ю. Мати Вишеньки – Ірина Савчук, працює хірургом в місцевій лікарні. Її графік - десять годин роботи, двадцять відпочинку. Вона дуже вродлива жінка. І, хоча їй скоро має виповнитися сорок три роки, вона не виглядає навіть на тридцять. Мабуть, своєю незвичайною красою близько двадцяти років тому Ірина і зачарувала серце Івана. Якось вона йому надавала першу допомогу, а сьогодні, в п’ятницю, надає першу допомогу молодому хлопчині, що на скутері врізався у вантажівку.

Отже, в п’ятницю батьків Вишеньки не було вдома і нікому було дзвонити, щоб дізнатися, чи вийшла з дому дівчина. Тарас вирішив більше не чекати, а піти їй на зустріч, тобто піти до неї додому. Може, їй стало погано по дорозі… Хлопець подивився на повну батарею свого телефону, взяв ключі, написав записку, яку вставив у двері, перевірив чи є у кишені гроші, зачинив двері й вибіг на вулицю. Записка була такою:

Люба Вишенько, мене

зараз вдома немає. Ти знаєш,

де лежать ключі. Відчини

двері й заряди телефон.

Як тільки ввімкнеш, то

неодмінно подзвони мені.

Кохаю.

Коли хлопчина сів у автобус, то його охопив страх, адже майже всі місця були вільні, так само, як і в автобусі, що їхав назустріч. Це означає, що версію із переповненим транспортом можна викреслити. Але яку, яку натомість вигадати історію, яка б не віщувала нічого поганого? Заторів на дорозі не було, і, хоча Тарас прибув на зупинку швидше, ніж завжди, для нього ці двадцять хвилин видалися вічністю. Наближаючись до будинку коханої, Тарасові чогось було неспокійно, кожен його крок був чітким і важким водночас. Він тут був кілька годин тому, але тоді це подвір’я було свідком його найпрекрасніших хвилин у житті, а зараз – найжахливіших. Хлопець постукав у двері кілька разів і трішки почекав. Ніхто не відчиняв. Нестерпна пауза з’їдала його з середини й він вирішив без дозволу зайти в дім. Хлопець знав, що запасний ключ лежить у вазоні з чайною трояндою. Відчинивши двері, Тарас оббігав всі кімнати на двох поверхах, але нікого не застав. Дивно, адже тоді б Вишенька мала бути в нього вдома. Може, варто запитати  сусідів? Тарас зайшов у кілька будинків, і його надія почала вмирати, адже ніхто нічого не бачив.

• Що робити??? Де? Де шукати мою Вишеньку? Що з нею могло трапитися? Чому сьогодні? Чому з нею? - запитував сам себе Тарас, коли їхав додому.