РОЗДІЛ 10 ПОВЕРНЕННЯ

Тіно повертався. Не тому, що втомився. І не тому, що передумав.
А тому, що відчув — час настав.

Він пролітав над лісом, над верхівками дерев, над тими самими гілками, де жили птахи в окулярах, де гойдалися гнізда, де сміялися й сперечалися, не відриваючись від книжок і газет. Ніхто його не помітив. Ніхто не вигукнув:

— Ось він! Він повернувся!

Ніхто не кинувся до нього, щоб спитати, де він був і що побачив.
І це було правильно. Бо він повертався не для них. А щоб знову бути тут, але вже іншим.

Тіно пролітав повз знайомі місця і бачив тих самих птахів на тих самих гілках. Синицю, що все так само сперечалася про погоду, поруч дроздиху з чашкою, горобця з газетою, який повільно похитувався на тонкій гілці, і Цинічного горобця, який лише краєм ока глянув у його бік і швидко відвів погляд.

Тіно нічого не сказав. Він просто тихо сів на ту саму гілку, поруч із качелями. Подував лагідний, знайомий Вітер. Він не говорив, а просто був поруч, як і раніше.

Філін Клейн сидів біля входу у своє дупло. Він глянув на Тіно й без слів повільно кивнув. Усе вже було сказано раніше.

Повз проповзала слимак Мерлін. Вона не дивилася вгору. Просто залишила за собою тонкий, блискучий слід. То був слід шляху.

Коли сонце почало хилитися до заходу, а небо стало золотим, Тіно подивився вгору. Він просто дивився — і не прагнув злетіти. У цьому погляді вже не було болю, нетерплячості чи очікування. Лише тиха радість і мудрість.

Він повернувся. Але не вниз. А в точку опори, у те місце, звідки можна знову… злетіти. Тіно був серед знайомих місць, але тепер у ньому жило нове розуміння:

Світ залишився тим самим, але ти — уже інший.