РОЗДІЛ 8 ЗІРОЧКА

Ніч опустилася на Місто Гілок. Ліс завмер. Птахи спали у своїх гніздах. Усе було огорнуте м’якою, оксамитовою тишею. Тіно не спав.
Він сидів сам на самій верхній гілці одного зі старіших дерев.

Вітер стих. Хмари зникли. І над ним розкинулося небо, повне зірок. Тіно довго дивився вгору. І раптом побачив її. Вона була зовсім маленька. Ледь помітна. Крапка світла, що повільно пливла небом, наче між зорями, але ближче. Набагато ближче. Маленька, майже невидима, але світла — мов краплина неба, що застрягла серед листя.

Тіно завмер. Він не знав, що це. Навіть не був певен, чи справжня це зірка. Але вона наблизилася. Зірочка не летіла, не падала, не блищала. Вона просто була поруч. Світилася і мовчала. Дихала світлом.

Вона не говорила і не мерехтіла. Але в її присутності було більше сенсу, ніж у всіх книгах Філіна Клейна. Більше тепла, ніж у променях сонця. Більше тиші, ніж у найглибших хмарах.

Тіно не намагався зрозуміти. Він просто дивився. І в ту мить він відчув не розумом, а всім своїм єством, що світло — це не те, що зверху. Світло — це те, що запалюється всередині. Воно спалахує, коли ти готовий. Коли летиш, навіть якщо ніхто в тебе не вірить. Коли ти сам, і це не страшно.

Тіно відчув, що її світло не сліпить, а зігріває. Він зрозумів: іноді достатньо лише одного маленького світла, щоб не збитися з дороги.
І саме зараз — вона була тим світлом.

Зірочка ледь здригнулася і зникла. Без звуку. Без сліду. Але в грудях у Тіно залишилося нове світло. Він поглянув у небо і вперше не поставив жодного запитання. Він просто… усміхнувся.