РОЗДІЛ 7 ЦИНІЧНИЙ ГОРОБЕЦЬ

Наступного дня Тіно сидів на високій гілці, де не було нікого.
Він мовчав. Не дивився ні вниз, ні вгору. Просто сидів і думав.

Після зустрічі з Вітром і слимаком Мерлін у ньому багато що змінилося. Світ став ширшим, світлішим — але й тихішим. Він відчув: шлях є. Та він — не легкий. І все ж поруч завжди є хтось, хто може допомогти. Хто зрозуміє.

Раптом Тіно почув шелест.

— Як справи? Літаючий філософ, — пролунав знайомий голос.

На гілці поруч вмостився Цинічний горобець. Він був таким самим, як завжди. Трохи скуйовджене пір’я, примружений погляд і іронічна усмішка.

— Давно хотів із тобою поговорити, — сказав він. — Усе не знаходив відповідного моменту.

Тіно подивився на нього без ворожості й запитав:

— Навіщо ти тут?

— Просто цікаво. Ти став відомим на все Місто Гілок. Усі шепочуться, мовляв, Тіно злетів вище за всіх, Тіно розмовляв із Вітром, Тіно відкрив слимакові цілий світ, Тіно вірить у те, чого ніхто не бачив. — Він усміхнувся. — то що, ти й справді віриш, що там, вище хмар, є щось важливе?

— Я не знаю, — відповів Тіно, — але я відчуваю, що там є таємниця. Її неможливо пояснити, але вона кличе.

— От саме, — кивнув Цинічний горобець. — Не пояснити, значить, не довести. А якщо не довести, то й сенсу немає. Усе просто.

Він замовк на мить, озирнувся, наче побоюючись, що хтось може почути, і тихо додав:

— Колись і я теж вірив. У політ, у мрію, у сенс. А потім зрозумів, що краще жити тут. Де є зерна. Де гілка поруч. Де не треба ставити дурних запитань.

Тіно мовчав.

— Знаєш, у чому твоя помилка? — продовжив горобець. — Ти хочеш, щоб тебе зрозуміли. А ніхто не зобов’язаний тебе розуміти.
Світ не чекає на мрійників.

Тіно довго дивився вдалечінь. А потім тихо сказав:

— Я не хочу, щоб мене зрозуміли. Я просто… хочу летіти.

Цинічний горобець зітхнув. Він подивився на дерева, потім на небо. І в його очах з’явилося те, чого Тіно ніколи раніше не бачив.
У них жила мрія — стара, забута, болюча. Така, про яку він, можливо, давно не говорив — навіть сам собі. Але вона жила. І не давала спокою. Він не міг злетіти. Щось усередині стримувало його. Може, страх.
Може, розчарування. А може, колись хтось посміявся, і він склав крила.

— Це звучить гарно. Майже як вірш, — промовив Цинічний горобець, підвівся, зробив коло в повітрі й знову сів. — Знаєш, — додав він уже тихіше, — але з іншого боку я заздрю тобі. Твоїй наївності та  твоїй вірі.

На коротку мить у його погляді не було ні насмішки, ні гіркоти.
Лише смуток. Він змахнув крилами й полетів. А Тіно залишився сам. Але тепер він знав, навіть сумнів може заздрити польоту.

А отже, він на правильному шляху.