РОЗДІЛ 6 СЛИМАК МЕРЛІН

Наступного дня Тіно знову піднявся в небо. Але цього разу ненадовго. Він втомився. Не тілом, а всередині. Усе, що з ним відбувалося, було таким новим, яскравим, незбагненним, що серце просило — зупинись, переведи подих.

Він опустився нижче. Пролетів між деревами, ковзнув уздовж стежки, якою часом повзали жуки та білки, і раптом… помітив рух на корі старого пня.
Це була вона.

Повільно, майже непомітно, назустріч ранку повзла слимак.
Біля самого підніжжя великого дерева, між мохом і корінням, жила слимак на ім’я Мерлін. Вона була стара, мудра і дуже повільна. На її панцирі лежала крихітна книжка, а ріжки тремтіли від найменшого подиху вітру.

Її знали всі птахи Міста Гілок. Не тому, що вона була велика чи важлива, а тому, що її слова часто виявлялися точнішими за будь-які пророцтва. Слимак Мерлін знала, як довго росте мох, коли розквітає папороть і які сни бачать гриби.

Але ніхто не знав одного. У Мерлін була мрія. Іноді, коли над лісом згущався туман і все навколо завмирало, вона тихо казала сама собі:

— Цікаво, як це — побачити світ за межами пня? Що там, за листям? Де закінчується ліс? Як виглядає небо — не крізь краплю роси, а справжнє?

Вона мріяла, але знала: сама туди не дістанеться. Для неї шлях угору був просто неможливим.

Тіно тихо опустився поруч.

— Добрий ранок, — чемно прочирикав він.

Слимак відповіла лише за кілька митей:

— І тобі, — нарешті пролунало низьким, розтягнутим голосом. — Ти той самий горобець, що весь час літає? Тебе звуть Тіно?

— Так, це я, — скромно посміхнувся Тіно. — А ви?

— Я, Мерлін, — урочисто промовила вона. — Слимак. Філософ. Літописець. І, між іншим, єдина в цьому лісі, хто може одночасно повзти, думати й цитувати стародавні сувої.

Вона усміхнулася, подивилася на горобця добрим поглядом, трохи нахилилася й додала:

— Щоправда, роблю я це по черзі. Але майже нікому про це не кажу.

Тіно вперше усміхнувся з полегшенням. Мерлін була дивною, але в ній було щось добре.

— Я чула про тебе, — продовжила слимак. — Кажуть, ти хочеш побачити, що там — вище хмар. Дуже сміливо. Особливо з такими крихітними крильцями.

Тіно трохи знітився і тихо прочирикав:

— Я просто відчуваю, що повинен пізнати цей світ. Світ, у якому ще не бувала жодна пташка. І вчора сталося те, про що я мріяв. Я був поруч із Вітром. Він допоміг мені подолати страх і підняв так високо, що я опинився біля самих хмар. Там, де не кожна пташка наважиться з’явитися хоча б на мить — через страх, невідомість і висоту.

Мерлін кивнула.

— Знаєш, я теж колись мріяла вибратися за межі пня, —промовила вона. — О, як я мріяла! Але потім зрозуміла, що головне — не відстань. Головне — куди ти рухаєшся. Побачити світ із висоти… для мене це назавжди залишиться мрією.

— Ти теж думаєш про небо? — запитав горобець із усмішкою.

— Про небо, — прошепотіла вона. — Все життя дивлюся вгору. А жодного разу там не була. Мабуть, воно таке ж недосяжне, як зорі…

Тіно нахилив голову.

— Хочеш, я покажу тобі, який там світ?

Слимак засміялася. Не насмішкою, а від несподіванки.                                          

— Ти серйозно?

Тіно кивнув. Йому хотілося поділитися побаченим — висотою польоту, безкраїм світом аж до горизонту, дотиком прозорого, але сильного вітру. Він присів до землі й терпляче чекав, поки слимак вибереться й зручно розташується на його спині.

Обережно, дбайливо, ніби підіймав не панцир, а цілий світ, Тіно змахнув крилами й піднявся в небо. Мерлін міцно трималася за пір’я, тремтіла від хвилювання, але не від страху. Усередині неї жила радість.

Вони піднімалися все вище. Пень залишився далеко внизу, а дерева перетворилися на зелені плями. Над ними розкинулося небо — величезне, безмежне, живе. Мерлін дивилася широко розплющеними очима.

— Ось воно… справжнє, безкрає небо, — ледве чутно промовила вона.

Хмари були так близько, що здавалося — до них можна доторкнутися. Вітер лагідно торкався їх обох. Тіно не поспішав. Він просто летів, щоб вона все побачила. Все запам’ятала.

І раптом Мерлін прошепотіла:

— Дякую. Я думала, це неможливо. Але ти зробив це. Ти підняв мене вище, ніж я навіть мріяла.

Тіно усміхнувся. Він не відчував утоми — лише радість. Він зрозумів, що мрії бувають не лише в тих, хто вміє літати. А здійснити чиюсь мрію, це майже те саме, що здійснити свою.

Коли вони повернулися до пня, Мерлін довго мовчала. В її очах сяяв захват, і вона не могла отямитися від побаченого. І лише згодом тихо додала:

— Тепер я знаю, як пахне небо. А ще, у мене з’явилася нова мрія.
Колись… знову туди.

— Обов’язково, — відповів Тіно. — Обов’язково.

📖 Серія книг про кота Маркіза де Рішельє вже доступна в інтернет-магазинах.
Відкрийте нову улюблену історію вже сьогодні.

✨ Якщо ця історія зігріла вам серце — пригода лише починається.
Запрошуємо у чарівний світ серії про кота Маркіза де Рішельє —
вишуканого аристократа з гострим розумом, тонким гумором і великим серцем.

На вас чекають захопливі пригоди, магія, небезпека і справжня дружба,
історії, які однаково захоплюють і дітей, і дорослих.
Це казки, які хочеться перечитувати — і дарувати.