РОЗДІЛ 5 ПЕРШЕ ДОТИКАННЯ ВІТРУ

З кожним днем Тіно злітав усе вище. Він літав не так, як інші — не для того, щоб дістатися з однієї гілки на іншу чи похвалитися краєвидом, що розстилався під ним. Він здіймався в небо так, ніби шукав щось. Або когось. Та небо мовчало. Хмари повільно пливли, залишаючи по собі лише вітер.

Одного разу, раннім ранком, коли туман ще ковзав по листю, Тіно злетів особливо високо. Він відчував, що сьогодні — особливий день. Усередині спалахнуло дивне відчуття — тепле, світле, що штовхало вперед, наче маленький вогник. Це було не просто бажання піднятися в небо — це була спрага пізнання. Вона була легка, як пір’їнка, і сильна, як шторм.

Ліс під ним тремтів у ранковій імлі. Хмари плили по небу, і раптом… він відчув дотик.

Це був вітер. Але не звичайний — не той, що колише пір’я і свистить у гілках. Ні. Це було щось більше. Він був не тілом, а диханням. Не голосом, а шепотом тиші. Він не вів, він кликав.
Ніжний і вільний, він торкався крил, мов друг. Він не показував шлях, він відкривав небо. З ним не було страху. З ним було лише відчуття, яке шепотіло:

• «Ти можеш».

Здавалося, хтось невидимий легко торкнувся його крил — обережно, майже з ніжністю. У тому дотику не було сили, не було тиску. Лише тихий жест, наче хтось сказав:

— Я поруч.

Тіно завмер у повітрі. Вітер пройшов уздовж його спини.
І заговорив. Не словами, а шелестом, подихом, відчуттям:

— Ти чуєш мене? Я — не голос. Я — не звук. Я — шлях.
Я не покажу тобі місце. Я покажу тобі рух. Лети.

Ці слова пролунали нізвідки — і водночас зовсім поруч.
У Тіно закрутилася голова. Не від страху — від захвату. Йому здалося, що він став частиною самого неба.

Наче його крила вже не належали йому — вони стали чимось більшим, ніж він сам. Він не знав, куди летить. І вперше — це було неважливо. Він пролітав над верхівками дерев, над сонними гніздами, над птахами, які ще не прокинулися. Навколо було тихо.  Поруч, лише Вітер.

— Ти можеш зупинитися, — прошепотів Вітер. — А можеш продовжити. Летіти — це не значить тікати. Летіти — це бути.

Тепер Тіно був вище за всіх. Високо у небесах, у просторах, де хмари тягнулися аж до самого обрію. Відчуття свободи й руху, висоти, від якої трохи паморочилося в голові, переповнювало його. Здавалося, що він найменша крапка в цьому безмежному світі, який був для нього найбільшою загадкою. Тіно не розумів, як усе влаштовано, як тримаються хмари, але тепер у нього з’явилося нове бажання — злетіти ще вище, до висот, яких ще ніхто не пізнав. І це бажання приносило йому радість. Він летів і посміхався. Тіно не зрозумів усього, але всередині панувала ясність. Ніби він сам став світлом за хмарами.

Коли він повернувся до лісу, сонце вже піднімалося над горизонтом. Тіно сів на гілку, заплющив очі й прошепотів:

— Дякую, Вітре.

І в ту ж мить йому здалося, що Вітер… усміхнувся у відповідь.
Він знову торкнувся його — легко, ніжно, мов друг. І ніби прошепотів щось на вухо — не словами, а теплим подихом.

Тіно усміхнувся. Він відкрив очі й подивився на сусідні гілки, де почали прокидатися птахи. І це ранкове небо вже було іншим.