РОЗДІЛ 4 ПТАХИ СМІЮТЬСЯ

Наступного ранку Місто Гілок прокинулося, як завжди. Птахи перелітали з гілки на гілку, читали газети, обговорювали останні краплі дощу, поправляли окуляри й сперечалися про смак нових зерен.

Тіно сидів трохи осторонь — на високій гілці, де майже не було інших. Він мовчав, як завжди. Але всередині нього все було інакше.
Щось змінилося після розмови з Філіном Клейном. Мрія, яку він раніше ховав глибоко в собі, тепер горіла в ньому яскравіше, ніж будь-коли. Йому хотілося якомога ширше розправити крила й злетіти туди, де ще не бувала жодна пташка. Піднятися так високо, щоб побачити інший, незбагненний світ — можливо, над собою, а можливо, під собою. А якщо цей дивовижний світ виявиться ще вище… значить, доведеться знову набратися сил — і летіти далі.

Він подивився вгору. Небо було чистим, а хмари — легкими, як дитячі сни. Тіно розправив крила і, трохи вагавшись, злетів. Не вгору, як раніше, а вбік — легко, впевнено, ковзаючи в повітрі. Він хотів потренуватися, відчути свободу. Він пролетів між деревами, злетів вище — і раптом...

— Дивіться, це ж Тіно! — пролунало знизу.

На гілках сиділа компанія птахів в окулярах. Вони сміялися.
Хтось указав на нього крилом.

— Знову він літає! — з насмішкою сказала синиця в круглих окулярах. — Мабуть, забув, де годівниця.

— Він, напевно, вирішив стати альбатросом, — усміхнувся горобець із газетою. — Або хоче дістати сонце?

— А може, просто хоче бути вище за всіх, — пирхнула дроздиха, сьорбаючи воду з горішка, — кажуть, це від самотності.

Серед них сидів Цинічний горобець. Він часто тримався в тіні, трохи осторонь від інших, із насмішкуватою усмішкою й прижмуром.
Його пір’я було трохи скуйовджене, голос — хриплуватий, а погляд — пронизливий, наче він бачив усе наскрізь. Він умів ставити незручні запитання, дотепно жартувати й сміятися там, де іншим було не до сміху.           

Але за цим сарказмом ховалася не байдужість — просто колись його мрії розбилися об реальність. І тепер він прикривав своє серце дотепністю. Він не вірив у казки. Або лише робив вигляд, що не вірить.
Бо щоразу, коли Тіно говорив про небо, він раптом замовкав, і в його очах з’являлося щось більше, ніж насмішка.

Цинічний горобець не був злим. Просто колись його мрії зникли в зіткненні з дійсністю. І тепер він ховав біль за гострим словом. Він не сміявся голосно, лише злегка всміхнувся, дивлячись на Тіно:

— Хай літає, — промовив він. — Може, зрозуміє, що небо — це лише відображення наших дурних надій. Просто простір для руху, в якому немає жодного сенсу. Усюди є дерева, поля, озера… навіщо докладати зусиль, якщо все потрібне — поруч?

Тіно почув. Він усе чув. Але не став відповідати. Не став опускатися вниз. Він лише трохи відлетів убік і сів на найвищу гілку, яку зміг знайти. Там, де птахи не сидять. Там, де лише небо і тиша. Він дивився на хмари і в його погляді не було образи. Лише спокій і світло.

Десь унизу, в тіні, стояв Філін Клейн. Він мовчки спостерігав за тим, як цей крихітний горобець виявився таким сильним духом. У ньому горіла сила — не гучна, а вперта. Сила, здатна пробитися крізь гору насмішок і нерозуміння. Тіно справді відрізнявся від інших.
Своєю мрією, та своїм прагненням пізнати світ довкола себе — глибше, вище, ясніше.

Філін Клейн нічого не сказав. Він лише подивився на Тіно — і тихо кивнув.

Сам для себе.