РОЗДІЛ 2 МРІЯ ТІНО

З кожним днем Тіно все частіше дивився в небо.
Він прокидався раніше за всіх, коли роса ще не встигала висохнути на листі, і сідав на найвищу гілку, куди не долітали розмови птахів.
Там, серед ранкової тиші, він спостерігав, як хмари повільно пливуть по небу — легкі, мов пух, і безмежно далекі.

Він не знав чому, але щось усередині відгукувалося щоразу, коли він бачив ці хмари.
Ніби там, вище хмар, є щось… важливе.                                              

— Чому мене тягне туди? — шепотів він. — Адже ніхто не літає так високо. Ніхто навіть не думає про це.

Інші горобці лише хитали головами:

— Знову Тіно за своє. Йому б книжку почитати чи насіння пошукати, а він — у небо дивиться.

Але Тіно не міг інакше. Він почав тренуватися: спершу — короткі злети, потім — дедалі вище. Його крила ставали міцнішими, і з кожним днем він підіймався все вище, далеко над вершинами дерев. Іноді він зривався, падав, боляче бився об гілки, але щоразу підводився знову — упертий, мов саме небо кликало його вперед.

Недалеко від домівки Тіно жив Філін Клейн — старий мудрець, який іноді спостерігав за ним із тіні. Він нічого не казав. Лише часом заплющував очі, ніби пригадуючи щось давнє, забуте.

Одного вечора, коли небо було особливо прозорим, Тіно сидів на самотній гілці й раптом відчув вітер, що лагідно торкнувся його крила своєю прохолодою. У цьому дотику було щось дивне — наче вітер знав його думки.

Тіно примружився й прошепотів:

— А раптом... я створений для того, щоб злетіти вище хмар?

У ту ж мить одне з хмарин ледь-ледь засвітилося рожевим світлом призахідного сонця. І Тіно здалося, що воно… посміхнулося йому.

У цьому було щось чарівне й манливе — відчуття, що в цьому світі немає нічого неможливого, і будь-яка мрія може здійснитися,
якщо щиро, всім серцем, захотіти здійснити її.