РОЗДІЛ 1 МІСТО ГІЛОК

                                                                        ПЕРЕДМОВА

Десь у глибині старого лісу, серед сплетених гілок і пташиних гнізд, жив один горобець. Зовні він був, як усі: крихітний, теплий, зі світлою пухнастою грудкою й швидким серцем. Та в його погляді ховалося щось інше — невловиме, світле, ніби він чув музику, яку решта птахів давно перестала помічати.

Він часто сидів сам на найвищій гілці й довго дивився в небо.
Поки інші горобці сперечалися, будували гнізда й читали мудрі книги, він мовчав. Йому бракувало слів. Зате всередині жило відчуття — ніби за хмарами є щось більше. Те, що не поясниш ані пером, ані голосом.

Цього горобця звали Тіно.

Він не міг пояснити, що кличе його в небо, але знав, що повинен летіти. Не туди, куди всі, — а вище. Туди, де закінчується шум і починається тиша. Туди, де небо стає прозорим, як мрія.

                                                                                      РОЗДІЛ 1

                                                                                   МІСТО ГІЛОК

У величезному й прекрасному старому лісі, де дерева ростуть так густо, що між гілками не прослизне навіть промінь сонця, розкинулося таємниче місто. Його не збудували люди. Це було місто птахів — Місто Гілок.

Там, високо над землею, на гілках, немов у повітрі, погойдувалися маленькі домівки. Кожна — зі сплетених гілочок, моху й пір’я. Сходів не було. Дверей — теж. Але мешканці міста легко пересувалися між оселями, перелітаючи з однієї гілки на іншу.

Їх було багато — синиці, щиглі, горобці, навіть рідкісні клести.
Усі вони носили окуляри. У когось — круглі, у когось — трикутні, а в декого — величезні, як очі сови. Вони читали книжки, обговорювали погоду, писали нотатки — але майже ніколи не літали далеко.
Більшість птахів знімала окуляри лише тоді, коли нічого не робила.
То був час гучних і веселих чирикань, час розмов про радісні й сумні новини їхнього чудового міста — Міста Гілок.                                 

Найдивовижнішою рисою птахів цього лісу було те, що з якихось власних причин і переконань вони… не мріяли. Вони жили в Місті Гілок за своїми правилами, залишаючись у своєму гарному й затишному світі, насолоджуючись красою природи, що їх оточувала.
І ніхто не мав бажання шукати щось більше — нове чи незвідане.
Їм здавалося, що світ закінчується там, де закінчується ліс.

Посеред міста, у його найтихішому куточку, стояла маленька хатинка. Біля неї висіли гойдалки. На них любив сидіти один горобець — його звали Тіно.

Він був не таким, як інші. Тіно мало розмовляв.
Довго дивився в небо крізь листя й часто ставив дивні запитання.

— Чому ми не літаємо вище дерев?
— А що, як за хмарами є щось інше?

На такі запитання йому зазвичай відповідали:

— Не вигадуй, Тіно. Усе, що потрібно, — тут, у Місті Гілок.

Але Тіно все одно продовжував дивитися вгору. Іноді він намагався злетіти вище. Його крила тремтіли від зусиль, та щоразу гілки заважали, а страх повертав його назад.

Одного разу, сидячи на гойдалці, він тихо прошепотів сам до себе:

— А раптом… я створений для того, щоб злетіти вище неба?..