ВИЩЕ НЕБА

                                             ПЕРЕДМОВА

Десь у глибині старого лісу, серед сплетених гілок і пташиних гнізд, жив один горобець. Зовні він був, як усі: крихітний, теплий, зі світлою пухнастою грудкою й швидким серцем. Та в його погляді ховалося щось інше — невловиме, світле, ніби він чув музику, яку решта птахів давно перестала помічати.

Він часто сидів сам на найвищій гілці й довго дивився в небо.
Поки інші горобці сперечалися, будували гнізда й читали мудрі книги, він мовчав. Йому бракувало слів. Зате всередині жило відчуття — ніби за хмарами є щось більше. Те, що не поясниш ані пером, ані голосом.

Цього горобця звали Тіно.

Він не міг пояснити, що кличе його в небо, але знав, що повинен летіти. Не туди, куди всі, — а вище. Туди, де закінчується шум і починається тиша. Туди, де небо стає прозорим, як мрія.

                     РОЗДІЛ 1

МІСТО ГІЛОК

У величезному й прекрасному старому лісі, де дерева ростуть так густо, що між гілками не прослизне навіть промінь сонця, розкинулося таємниче місто. Його не збудували люди. Це було місто птахів — Місто Гілок.

Там, високо над землею, на гілках, немов у повітрі, погойдувалися маленькі домівки. Кожна — зі сплетених гілочок, моху й пір’я. Сходів не було. Дверей — теж. Але мешканці міста легко пересувалися між оселями, перелітаючи з однієї гілки на іншу.

Їх було багато — синиці, щиглі, горобці, навіть рідкісні клести.
Усі вони носили окуляри. У когось — круглі, у когось — трикутні, а в декого — величезні, як очі сови. Вони читали книжки, обговорювали погоду, писали нотатки — але майже ніколи не літали далеко.
Більшість птахів знімала окуляри лише тоді, коли нічого не робила.
То був час гучних і веселих чирикань, час розмов про радісні й сумні новини їхнього чудового міста — Міста Гілок.

                                                 1

Найдивовижнішою рисою птахів цього лісу було те, що з якихось власних причин і переконань вони… не мріяли. Вони жили в Місті Гілок за своїми правилами, залишаючись у своєму гарному й затишному світі, насолоджуючись красою природи, що їх оточувала.
І ніхто не мав бажання шукати щось більше — нове чи незвідане.
Їм здавалося, що світ закінчується там, де закінчується ліс.

Посеред міста, у його найтихішому куточку, стояла маленька хатинка. Біля неї висіли гойдалки. На них любив сидіти один горобець — його звали Тіно.

Він був не таким, як інші. Тіно мало розмовляв.
Довго дивився в небо крізь листя й часто ставив дивні запитання.

— Чому ми не літаємо вище дерев?
— А що, як за хмарами є щось інше?

На такі запитання йому зазвичай відповідали:

— Не вигадуй, Тіно. Усе, що потрібно, — тут, у Місті Гілок.

Але Тіно все одно продовжував дивитися вгору. Іноді він намагався злетіти вище. Його крила тремтіли від зусиль, та щоразу гілки заважали, а страх повертав його назад.

Одного разу, сидячи на гойдалці, він тихо прошепотів сам до себе:

— А раптом… я створений для того, щоб злетіти вище неба?..

     РОЗДІЛ 2

МРІЯ ТІНО

З кожним днем Тіно все частіше дивився в небо.
Він прокидався раніше за всіх, коли роса ще не встигала висохнути на листі, і сідав на найвищу гілку, куди не долітали розмови птахів.
Там, серед ранкової тиші, він спостерігав, як хмари повільно пливуть по небу — легкі, мов пух, і безмежно далекі.

Він не знав чому, але щось усередині відгукувалося щоразу, коли він бачив ці хмари.
Ніби там, вище хмар, є щось… важливе.

                                                 2

— Чому мене тягне туди? — шепотів він. — Адже ніхто не літає так високо. Ніхто навіть не думає про це.

Інші горобці лише хитали головами:

— Знову Тіно за своє. Йому б книжку почитати чи насіння пошукати, а він — у небо дивиться.

Але Тіно не міг інакше. Він почав тренуватися: спершу — короткі злети, потім — дедалі вище. Його крила ставали міцнішими, і з кожним днем він підіймався все вище, далеко над вершинами дерев. Іноді він зривався, падав, боляче бився об гілки, але щоразу підводився знову — упертий, мов саме небо кликало його вперед.

Недалеко від домівки Тіно жив Філін Клейн — старий мудрець, який іноді спостерігав за ним із тіні. Він нічого не казав. Лише часом заплющував очі, ніби пригадуючи щось давнє, забуте.

Одного вечора, коли небо було особливо прозорим, Тіно сидів на самотній гілці й раптом відчув вітер, що лагідно торкнувся його крила своєю прохолодою. У цьому дотику було щось дивне — наче вітер знав його думки.

Тіно примружився й прошепотів:

— А раптом... я створений для того, щоб злетіти вище хмар?

У ту ж мить одне з хмарин ледь-ледь засвітилося рожевим світлом призахідного сонця. І Тіно здалося, що воно… посміхнулося йому.

У цьому було щось чарівне й манливе — відчуття, що в цьому світі немає нічого неможливого, і будь-яка мрія може здійснитися,
якщо щиро, всім серцем, захотіти здійснити її.

                                                 3

РОЗДІЛ 3

РОЗМОВА З ФІЛІНОМ КЛЕЙНОМ