ВИРІЗКА

«У надії стримати зростання популяції кролів на континенті уряд Австралії на початку цього року випустив у природу штам геморагічної лихоманки. Попри протести вчених, уряд також планує до кінця цього року випустити ще один вірус, намагаючись у такий спосіб зменшити популяцію коропів, що вийшла з-під контролю».

Ервін Губер ще раз пробіг очима стару, потерту вирізку із «Сідні Морнінг Геральд» і, обережно розірвавши її навпіл, узявся скручувати самокрутку з місцевої рослини з важковимовною назвою. Папір сухо тріснув, майже ображено, ніби протестуючи проти такого використання, але чоловік не зупинився. Страшенно хотілося курити. Сигарети закінчилися дуже давно, як, зрештою, і їжа. Виживати ставало дедалі важче.

Ішов четвертий рік зомбі-апокаліпсису.

Ервін провів язиком по краю паперу, склеюючи нерівний шов, і на мить затримав погляд на клапті тексту, перш ніж сховати його до кишені. Колись подібні новини миготіли десь між біржовими зведеннями й рекламою дешевих авіаквитків, і ніхто не думав, що вони варті уваги. Навіть він сам — людина з освітою, зі звичкою сумніватися й перевіряти — тоді лише всміхнувся, подумки відзначивши чергову спробу «контролю природи». Контроль. Слово, яке тепер звучало майже образливо.

Кремінь довго не давався. Ервін кресав раз по раз, дедалі роздратованіше, аж поки іскра нарешті не вхопилася за суху скрутку. Дим був важкий, гіркий, із присмаком землі й чогось іще, віддалено схожого на ліки. Він затягнувся глибоко, до різі в грудях, і заплющив очі. Кілька секунд — розкіш, якої не можна було собі дозволяти, але цього разу дозволив. Бо в ці секунди світ ще міг бути колишнім.

Спершу ніхто нічого не помітив. Так завжди буває. Десь у глибині континенту гинули кролі — швидко, масово, без особливого шуму. Учені сперечалися, публікували статті, вимагали зупинити програму, але цифри у звітах виглядали переконливо: популяція скорочувалася, збитки для сільського господарства зменшувалися. Потім був другий вірус. Уже не експеримент — «логічне продовження стратегії». Тоді в новинах почали з’являтися слова «мутація», «непередбачувана поведінка», «поза цільовими видами».

Але навіть тоді все це здавалося далеким. Австралія завжди була чимось з іншої реальності — зі своїми павуками, отруйними зміями й безглуздими війнами з кролями. Світ звик, що там постійно відбувається щось дивне, але це ніколи не виходило за межі континенту.

Аж поки не вийшло.

Губер повільно видихнув дим, спостерігаючи, як той розчиняється в сухому повітрі. Тут, на цій випаленій смузі землі, вітер майже не змінювався, і дим тягнувся тонкою ниткою, ніби вказував напрямок — туди, де вже не було нічого живого.

Перші повідомлення про хворих людей з’явилися надто пізно. Спершу — окремі випадки. Пневмонія, різка, агресивна, невиліковна. Люди задихалися за лічені дні. Потім — за тижні. Лікарі не встигали фіксувати симптоми, не встигали будувати гіпотези. Вірус уже змінився. А може, від самого початку був здатний на більше, ніж припускали.

А потім настав перелом, який ніхто не зрозумів одразу.

Люди почали вмирати… неправильно.

Ервін пам’ятав це надто добре. Не новини — їх на той час майже не залишилося, — а обличчя своєї дружини, що лежала на дивані із заплющеними очима й дивно спокійним виразом. Температура спала за кілька годин до того. Дихання стало рівним, занадто рівним. Тоді він навіть подумав, що, можливо, це поворот на краще. Що організм упорався.

Вона померла вночі.

А вранці розплющила очі.

Ервін стиснув зуби й затягнувся ще раз — надто різко, майже болісно. Дим обпік горло, але він не закашлявся. Стримався, як уже стримував багато чого.

Спершу це скидалося на судоми. Мозок, позбавлений нормального кровопостачання, чіплявся за останні імпульси, за рештки енергії. Але потім рухи стали… цілеспрямованими. Повільними, незграбними, але спрямованими. Вона не впізнавала його. Не реагувала на голос. Лише на тепло. На звук дихання. На життя.

Двері до вітальні він зачинив і пішов. Це було найшвидше і найгузкуватіше рішення в його житті. І єдино можливе.

Світ розвалився за лічені тижні. Міста стали пастками. Спершу через інфекцію — люди заражали одне одного в щільних потоках, у метро, в чергах. Потім через них. Через тих, хто помер, але не пішов. Вірусу було достатньо мозку й нервової системи. Решта — лише тимчасова оболонка, що розкладалася, але продовжувала рухатися, доки могла.

Ервін опинився серед тих небагатьох, хто не захворів. Імунітет. Слово, яке раніше звучало як захист, а тепер — як вирок. Він бачив, як люди навколо кашляли, падали, помирали. Сам не захворів. Залишився. І залишився сам.

Згодом стало ясно: виживали ті, хто був достатньо далеко від перших осередків і достатньо самотній, щоб не стати здобиччю тих, хто вже перейшов на інший бік. Пустелі, покинуті ферми, рідкісні станції посеред нічого — там ще можна було протягнути. Не жити. Існувати.

Ервін докурив майже до фільтра — якщо це взагалі можна було назвати фільтром — і обережно загасив залишок об камінь. Попіл розсипався, підхоплений вітром.

Вирізка в кишені ледь шаруділа при русі. Він носив її з собою не із сентиментальності. Це був якір. Нагадування про те, що все почалося не з катастрофи, не з помилки, не з раптового удару долі. А з рішення. Холодного, раціонального, обґрунтованого.