Пустеля

Під ранок стало прохолодно, морозяне повітря дісталося під стару ряднину, що слугувало йому покривалом, згодом прокралося під благеньку одежину, що була на ньому, а тому він прокинувся. Крізь щілини в даху виднілося сіре безхмарне небо, десь зовсім далеко виспівував півень. Коли він скінчив свою пісню, стало неймовірно тихо, наче більше нікого на планеті не зосталося. Сидір аж злякався тієї дивної тиші, а тому завовтузився на своїй постелі й шурхіт свіжого сіна його трохи заспокоїв. Він легко зісковзнув з вишок, зістрибнувши на цементовану підлогу, та відчинив двері клуні. Сірий похмурий ранок висів над темними водами їхньої річечки Барівки, точніше незвично широкої повноводої ріки.

Якийсь час він просто дивився на річкову гладь, оглядаючи широченні, залиті свинцевою блакиттю простори, водночас відчуваючи, як холодні краплини вкривають його спину й чоло. Сидір ніколи не бачив моря, хіба по телевізору, проте саме так воно б мало виглядати. Кілька разів він мав можливість милуватися Дніпром біля Києва, але той був далеко не таким широким і просторим, як їхня ще недавно мілинна річечка Барівка, яка вже перетворилася на величне безмежне море, що сягало горизонту.

Вчора вони з батьком обходили чи не половину їхнього села, напитуючи хоч якогось вутленького човна, хай навіть гумового, щоби дістатися другого берега. Однак ні в кого з сельчан його не було, майже кожен махав головою з помітною іронічною посмішкою. Барівка була надто мілинною, кволою річечкою, навіть навесні, в час повноводдя, її легко переходили коні, корови чи й вівці, а тому човен у селі був просто непотрібним. Так нічого і не досягши, вони пішли переночувати до тітки Ніни, материної сестри, котра жила самотою в крихітному будиночку. Сидір довго не міг заснути в тісній душній кімнатці на твердій підлозі, а тому вирішив прогулятися до ріки. Він просидів на її березі далеко за північ, важкі гнітючі думки відганяли бажаний сон, а можливо, він просто боявся тих нічних марень. Згодом таки вирішив трохи поспати, але завернув до старої дерев’яної клуні, гадаючи, що на сіні таки зможе трохи подрімати, як у минулі молодечі часи. Й ось тепер, вийшовши з клуні, він побачив блакитні води ріки там, де ще вчора стояв крихітний будинок тітки Ніни, у якому ночували його батьки.

Присів просто на м’яку траву за якийсь метр від води. Жодних хвиль не зауважив, поверхня здавалася такою рівненькою, гладкою і несправжньою, наче на давній лубковій картині. Тільки помітивши невеличкий листочок, який злегка погойдувався на поверхні, він збагнув, що бачить це насправді. Якийсь час він-таки намагався знайти хоч якусь можливість, крихітну щілину, щоби перемістити все це у сон, в ілюзію, в іншу реальність. Але він не був аж таким вигадливим, а тому нічого придумати не зумів. Тоді чомусь поглянув на свої руки: потемнілі, жорсткі, з грубою шкірою і багатьма ранами, з давніми чи геть свіжими струпами від дерева, які надто ясно доводили йому – це його жорстока реальність, яку вже ніяк не зміниш.

Страшні втрати вражали його одна за одною, й відкриті рани не встигали гоїтися. Дід, син, тепер батьки – його душа перетворилася на суцільну невигойну руїну, яка вже не боліла, не вражала, адже постійний нестерпний біль повністю знищив саму душу. Він зараз мав би побиватися, ридати, рвати на собі волосся, а натомість відчував тільки страшну самотність, яка раптом стала значно болючішою навіть за ту руїну, на яку перетворилася його душа. Але самотність, найпевніше, також можна відчути лише живою душею, отже, вона ще зосталася в його грудях або ж, можливо, тільки крихітна її частинка. Та вже ліпше б вона цілком спопеліла, бо хтозна-що в ній може ще заболіти, та й сил терпіти у нього майже не зосталося.

Вчора вони з батьком намагалися змайструвати плота з дощок, які були під рукою. Ніхто з них такого ніколи не робив, тому він вийшов досить великим, дощок знайшли багатенько, незугарним і найголовніше – не відомо, чи дійсно на ньому можна буде плисти. Тепер йому одному доведеться це випробувати, хоча у нього не зосталося жодного бажання. Пліт стояв опертий об стіну клуні – Сидору ще доведеться якось доперти його до річки. Або ж чекати, поки річка не дістанеться клуні. Либонь, ждати доведеться не так і довго.

Але він чомусь продовжував самотою сидіти на березі річки, не наважуючись зрушити з місця. Ніщо більше для нього не мало ніякого значення, навіть голова здавалася порожнім бубоном без жодної думки. Сидір не вірив, що там, на другому боці цієї річки ще зосталася їхня хатинка, в якій на нього чекає перелякана до смерті Марійка. Щоправда вона могла закритися від усіх в тісній оселі й не відати, що твориться за її порогом. Він не міг нічого розгледіти на тому боці ріки, яка стала занадто широкою, а тому вирішив трішки зачекати, хоча й сам не здогадувався, чого саме. Можливо, якоїсь світлої мудрої думки, яка і змусить його піднятися з цього насидженого місця і щось зробити. Десь над головою сходило сонце, він бачив ясні відблиски проміння на блакитній поверхні води, які поволі оживляли темну ріку. Світ став набувати своїх яскравих кольорів, сірість відходила, ось тільки всередині так і не ставало легше, спокійніше, ясніше. Либонь, він уже ніколи не зможе стати таким, котрим був дотепер, повернутися до свого минулого буття. Надто сильно змінився світ навколо нього.

Несподівано він почув неголосні кроки ліворуч од себе і повернувся на звук. За кілька хвилин серед рідкого березняку побачив Адама, котрий, зіщулившись ще сильніше аніж завше, повільно брів берегом ріки. Смішно закидав цибаті ноги вперед, ретельно зважуючи місце, куди ступити. Перелякано роззирався на всі боки, неначе когось шукав або ж намагаючись упізнати рідні місця. Хлопець був чимось сильно зворушений, його великі, трохи вирячкуваті очі пильно вдивлялися в ріку, а губи щось беззвучно шепотіли. Вбрання, і так не дуже нове й чисте, зараз було геть замащене землею й глиною, наче він цілий день копав криницю. Довгі руки висіли вздовж тіла, а брудні долоні та пальці він мимоволі витирав об свої заношені штани.