Озеро

Наступного ранку Іван Іванович прокинувся аж надто рано. Якийсь час просто дивився у чорну стелю, намагаючись збагнути, чому це він серед такої глупої ночі роздивляється непроникну темінь у себе над головою. Тоді поглянув на свій дорогий ручний годинник, який лежав поруч на тумбочці, й зі здивуванням відзначив: рівно третя година швидше ночі, аніж ранку. Ще дивнішим було те, що він одразу збагнув – цієї ночі більше ні на мить не склепить повіки. Жодної краплини сну в ньому не зосталося, наче він проспав уже хтозна-скільки. Окрім того, мозок працював злагоджено й незвично легко, а тому ніяк не міг повірити, що зараз лише третя година ночі.

Спробував пригадати, що йому снилося цієї ночі, адже можливо саме це так нагло позбавило його сну. Він не зміг пригадати, але був певен, що верзлося щось геть банальне, або ж навіть дурнувате, позбавлене жодного сенсу, щоправда більшість часу ніщо йому й не снилось, як здебільшого траплялося останнім часом. Його кольорові сни, якщо такі й були колись, давно закінчилися, вичерпалися, а останнім часом відійшли навіть чорно-білі видіння.

Він ще полежав у ліжку, час од часу повертаючись з одного боку на спину, тоді на другий бік, але це було нудно, до того ж трохи нила спина і хотілося щось робити. Тому Іван Іванович устав, засвітив нічника на тумбочці та знову поглянув на годинника: минула одна хвилина, хоча він був упевнений, що зараз мала бути б уже принаймні чверть по третій. Поглянув у вікно, але крізь тонку щілину в гардинах хіба зауважив суцільний густий морок. Упхнув ноги у м’якенькі капці та посунув геть зі своєї спальні.

Вже багато років Іван Іванович спав у кімнаті один. Його дружина жила в іншому крилі велетенського будинку, й подекуди вони протягом кількох днів і не бачилися один із другим, хоча формально й мешкали під спільним дахом. Зрештою цей факт уже багато років їх обох не турбував, мабуть, ніхто з них навіть не задумувався над цим. Зрідка вони разом виходили до своїх спільних друзів, котрих за ці роки зосталося не так і багато, але навіть там вони намагалися триматися осторонь свого подружжя. Цього майже ніхто не помічав, чи не бажав зауважувати, хіба їхні діти, проте вони добре знали про складні стосунки батьків й інколи намагалися поговорити з ними про це, але ні мати, ні батько не бажали й підтримувати цю тему.

Іван Іванович спустився на перший поверх і подибав на кухню, що розташовувалася в центральній частині будинку поряд із просторою їдальнею. Ввімкнув світло й роззирнув довкруж. Останнім часом він дуже рідко столувався вдома, а тому нечасто бував у цій частині свого будинку. Зрештою його дружина ніколи не вміла смачно готувати, а тому це рішення далося йому доволі легко. Крім того в ресторані можна перехили чарчину-другу, а то й добряче набратися, й ніхто не буде його за це ганити. Вдома ж він лише зрідка пив зранку каву чи чай, та й то переважно у своєму кабінеті, куди служниця приносила будь-яке його замовлення. Тільки коли в їхньому будинку намічалася якась учта, дружина запрошувала досвідчену кухарку, тоді в просторій їдальні накривався довгий овальний стіл і він посідав чільне місце, наче справжній господар.

Зараз він вирішив самотужки, можливо вперше за кілька років, зробити собі чаю. Електричний чайник стояв на звичному місці, поряд із найсучаснішою кавоваркою, він набрав свіжої води й увімкнув його. Відчинив холодильника й зазирнув до середини. Він зовсім не пустував, навіть навпаки, дружина балувала себе, хоча це й так добре помітно по її огрядній фігурі. Іван Іванович дістав великий шматок печеної грудинки, масло, сир, маслини. Потім знайшов у тумбочці пухку білу хлібину, либонь, домашню, довго блукав шухлядами у пошуках ножа, хоча вони стояли на спеціальній підставці на тумбочці. Присів за стіл і почав неквапливо робити собі бутерброди.

Коли закипів чайник, зробив собі велику кружку чаю, благо на жерстяній банці, що стояла на одній з поличок, був доречний надпис «Чай», хоча й якість тих листків викликала у нього недовіру. Згодом Іван Іванович знову присів за стіл і почав без поспіху снідати, хоча годинник над його головою вказував лише о пів на четверту годину ранку. Особливого апетиту не було, але тут доречною стала приказка, що він приходить під час їжі.

Ще ніколи Іван Іванович не снідав так довго. І не тільки тому, що він нікуди не поспішав, адже за вікном навіть ранок ще не сірів. Уже й не пам’ятав, коли з таким апетитом їв, бо ці геть прості продукти йому надзвичайно смакували, наче він ніколи нічого смачнішого й не куштував. Або снідав наче востаннє. Він просто не міг наїстися, не міг зупинитися: відкраював скибку пахучого хліба, накладав грубими куснями масло, потім сир і м’ясо, а зверху ще й маслини або ковтав їх прямо в банки. Чай одпивав маленькими ковточками, надто гарячим він був. Коли напій закінчився, він налив знову повну чашку в ту ж саму заварку, не вмикаючи ще раз чайника.

Незабаром годинник у вітальні вибив п’яту годину ранку. Іван Іванович важко виліз із-за столу, не подумавши прибрати за собою рештки нічного бенкету, й побрів до вбиральні, яка була найближчою до кухні. Вже сидячи на унітазі, він чомусь почав думати про своє життя. Думки нагло заполонили голову, в ній аж важко стало від них. Він прожив довге і щасливе життя. Чекай, а чому прожив – йому тільки п’ятдесят сім, хіба аж так довго. А чи дійсно щасливе? Яке воно – його щастя?! Що він має: розкішну квартиру в центрі міста, величезний будинок у рідному селі, круту машину, побудував усім дітям по будинку, на рахунку має достатньо грошей, яких вистачить і йому до смерті, й жінці, ще й дітям зостанеться, але хіба від цього стають щасливими? Не хотів собі зізнаватися, але зараз він абсолютно не відчував і найменшої краплинки щастя. І раптом пригадалося, як мати пекла на пательні йому – п’ятилітньому хлопчакові – цукерки з розтопленого цукру: навіть тоді він відчував більше щастя. То що з ним сталося, чому він абсолютно не відчуває щастя, хоча має все, про що тільки мріяв?!