Криниця

Перші сутінки повільно схилялися над лісом, ставком і пилорамою та квапилися курною дорогою до близького села, що привільно розкинулося на обох берегах мілкої річечки з дивною назвою Барівка. Сонце лише нещодавно сховалося за небосхилом, а тому було достатньо світло, щоби Сидір міг розгледіти з високого пагорба, де розташовувалася пилорама, рідну сторону. Село аж ніяк не здавалося великим, заледве зо дві сотні дворів, зі старенькими, але ще досить надійними хатинами, клунями, хлівчиками, оборами, садками й городами, одначе пращури сьогоднішніх мешканців, либонь, любили простір і кожне обійстя займало величеньку площу. На правому березі стояла невелика церква, побудована вже після Незалежності на тому ж місці, де колись стояв і старий храм, з дбайливо побіленим фасадом, лискучою маківкою і привільним охайним садком позаду неї. Тут же була двоповерхова споруда сільради з одного боку і клубом з іншого, стара занедбана будівля, з облущеним фасадом, зарослими клумбами, з перехнябленою альтанкою й огорожею з напівзогнилих дощок. Трохи поодаль притулився відремонтований магазин натомість із новими пластиковими вікнами, оббитий сірим сайдингом і наново перекритий вишневим ондуліном. Все це тонуло в рясній зелені садів, височенних лип понад дорогою і кількох старезних дубів, яких ще не встигли зрізати.

Тої пори Сидір рушив знайомим путівцем до рідного села, підтримуючи за кермо старенького ровера, хоча, точніше, це саме велосипед не давав чоловікові збитися зі шляху. Як майже щодня вони з хлопцями заробили на пилорамі літру самогону, який не могли залишити просто так, а тому Сидір почувався веселим, але й трішки сумним, адже жінка знову буде його лаяти за випите. Хлопці ще зосталися за столом, ганяючи карти кругом недопитої пляшки, а він ось поквапився додому, щоби встигнути допомогти своїй Марійці по господарству. Він ніколи не любив чаркуватися, окрім того ж надто швидко п’янів, але інакше тут також не виживеш, бо ж тебе вважатимуть «білою вороною», почнуть зневажати, цуратися чи й ще гірше. А тому, швидко перехиливши обов’язкові три чарчини, Сидір попрощався з хлопцями, котрі після випитого вже не дуже заперечували, та поволочився непевною ходою додому.

Він вийшов за ворота пилорами, минув височеньку гору зогнилих соснових колод, які вже ніколи не стануть дошками та не принесуть людям жодної користі. Праворуч дороги суцільною стіною тягнувся ліс: стрімкі сосни колихали свою монотонну пісню, а можливо, то була вечірня молитва. Ліворуч, зі сторони села, до крайніх хат якого було десь із кілометр-півтора, линув звичний гамір, і Сидору було приємно дослухатися до нього, поволі забуваючи про скрипучі й неприємні звуки розпашілих від цілоденної роботи сталевих пил. Десь узявся легкий свіжий вітерець, наче вискочив із лісу, принісши дивну прохолоду серед цього розпеченого вечора, й обгорнув нею п’яненького чоловіка. Він на хвилю спинився, поглянув праворуч, на ліс, наче сподівався когось побачити. Нікого там не було, нерухомо стояли, наче темні непорушні стовпи, височенні сосни, що підпирали собою небо, але раптом відчув терпкий неприємний страх, який ще й видався йому морозним і дошкульним, а тому відразу проникав у самісіньке серце. Сидір навіть схопився за груди, проте там насправді нічого йому не боліло, а тому спересердя сплюнув і швидко рушив путівцем далі. Тільки-но зоставивши ліс трохи позаду, він знову наважився поглянув туди, й чомусь у його хмільній голові виникла дивакувата думка – сталося щось погане.

Ґрунтова дорога впиралася в асфальтівку, яка вела з райцентру до їхнього села. Тут же стояв високий дерев’яний хрест, перев’язаний рушниками та різнокольоровими стрічками, який називали у селі «фігурою», а з другого боку путівця – давня глибока криниця зі смачною, завжди крижаною водою і поруч неї стара, та ще міцна лавка. Сидір провів язиком по зашерхлих губах, глитнув гіркий, як той самогон, клубок, що став поперек горла, і вирішив трішки відпочити. Зійшов із дороги, притулив свого ровера об лавку і тільки тоді помітив, що криниці немає. Тобто на її місці виявилася лише глибока яма без колодязних кругів, цямрини, корби й відра. Спершу подумав, що їх могли просто вкрасти, проте це видавалося геть безглуздим, адже хто міг наважитися зруйнувати криницю, якій було – він навіть не міг пригадати, скільки саме літ, бо ж її викопали задовго до його народження. Ні, тут щось інше. Сидір спробував підійти ближче, щоби зазирнути в яму, що зосталася на місці криниці, але його раптово хитнуло вбік і він боязко відступив. Якусь мить роздумував, а тоді став навкарачки й уже так обережно наблизився до отвору. Боязко зазирнув до ями, але абсолютно нічого не побачив – погляд вперся об непроглядну тьму, бачив тільки чорний густий морок, наче яма була зверху накрита темним покривалом. Але наступної миті з тієї вирви вирвався швидкий зимний вітерець, одразу повісивши на брови справжнісінькі крижинки. Водночас Сидір відчув різкий противний сморід, від якого аж запаморочилось у голові й забурлило в животі. Нічого подібного дотепер він не відчував і не міг пригадати навіть схожого на цю гидливу смердоту. Тоді подумав, що то вирва від якогось потужного вибуху, що стався десь там глибоко в надрах його планети, поглинувши криницю.

Сидір обережно порачкував назад, не наважуючись одразу піднятися з колін. Несподівано він у щось вперся сідницями й тої ж миті відчув, як на голові піднімається дибки волосся. Та згодом почулося гуркотіння падаючого ровера, й від душі відлягло. Він піднявся на ноги й утомлено присів на старенькій лавці, все ще зазираючи у страшну яму, що була заледве за п’ять кроків од нього.

– Холєра, – промовив стиха і за хвилю додав: – Щось таки сталося.

Дістав із кишені маринарки зіжмакану пачку з цигарками, виловив одну та сунув до рота. Тоді заховав пачку й дістав сірники. Закурив – бліда хмарка вмить зникла в перших сутінках. Мав би вже квапитися додому, проте щось його стримувало, в каламутному мозкові вовтузилось неприємне передчуття. До села зоставалося менше кілометра, проте звуки ставали все тихішими й приглушеними, немовби ті сутінки вбирали в себе надлишки звуку. На якусь мить село здалося Сидору чужим і далеким, хоча жодної зміни він не помічав, усе бачилося таким як завше. Поглядом провів по біленьких чепурних будинках, які виднілися серед розкішної зелені садків, і раптом погляд завмер на старенькій хаті на краю села. Дід, його рідний дід. Якось миттєво хміль покинув Сидора, він ще автоматично зробив дві затяжки, а тоді, з цигаркою в роті, скочив на свого ровера й швидко закрутив педалями до хатини діда.