Вирулимо, не вперше

Нещастя, мабуть, трапляються для того, щоб збагнути і навчитися цінувати мить щастя. Може, це є один із законів всесвіту, який ми опановуємо все своє життя… 

Антоніна познайомилася із Юрієм у тролейбусі, коли їхала з роботи після зміни. Хлопець працював поруч із її підприємством на автобазі, і вони кілька разів перетиналися в обід у заводській столовій.

Шофери заходили зграєю, як граки. Всі високі, молоді, у чорних шкіряних куртках. Жіночий колектив ткаль на хвильку начебто заклякав: ставало тихо, як у церкві, і можна було почути, як лається у коридорі прибиральниця тітка Галя:

- Поналітали пройдисвіти, затоптали підлогу, а ти тут мий і мий…

Завідувачка столової, жаліючи Галину, багато разів пропонувала наводити порядок у коридорі вже опісля обіду, але та з якоюсь несамовитою впертістю починала розводити прибирання як раз перед приходом водіїв.

- Тітка Галя зятя собі шукає, - жартували хлопці, – на зуб куштує і прицмокує. Котрий стерпить таку тещу, терпітиме й жінку!

Всі реготали і одразу оживали: наливався смачний борщ чи юшка, парували котлети і зрази, стукотіли ложки і виделки, швидко зменшувалася гірка підносів і ті, хто заходив, чекали, коли винесуть з кухні чистий посуд.

У Галі не було доньки, і сина не було. Все, що вона пам’ятала у своєму житті, це - чоловік-інвалід. Той травмувався на виробництві – випивав в обід зі своїми непутящими друзями, і йому на ноги впала притулена до стіни бетонна плита, яку вони мали закріпити. Приготуй, піднеси, прибери, і ніякої дяки. Чоловік зробив її винною у своєму каліцтві і дошкуляв цим Галі чи не щодня.

Півроку тому його не стало, але становище жінки майже не полегшало. Завжди зайнята потребами чоловіка, вона не знала, що робити вдома на самоті, тож працевлаштувалася у столову і затримувалася там до останнього. Щось чистила, вимивала, бубоніла, аби не на одинці із собою.

У час пік, тролейбус, як завжди, був переповнений. Тоню затисли до вікна і вона не могла не те що ворухнутися, навіть подихати. Спочатку дівчина перестала чути, потім світ навколо став чорно-білим, наче на старих фотографіях, а далі  - вона втратила свідомість.   

 Оговталася на якійсь зупинці. У зворотному порядку до неї повернувся звичайний зір, звуки, вона дихнула на повні груди. Над нею стояла тітка Галя і юнак зі знайомим обличчям.

- Диви, опритомніла. – Жінка прибрала газетку, якою перед цим обмахувала Антоніну:

- Дякуй своєму рятівнику, якби не він, затоптали б тебе до смерті! А ти, - звернулася вона командирським тоном до парубка, - проводи її до самого дому. Бачиш, одна вона не впорається. Квола!

- Та я сама… Спробувала піднятися – перед очима поплили скупчення мушок. Тоді хлопець підхопив її разом із сумкою на руки:

- Кажи, куди йти?

- Тобі ж важко, зойкнула.

- Вирулимо, не вперше.

Дівчина притулилася до шкіряної куртки, відчула модні парфуми і щось таке, від чого на серці стало приємно і затишно. Коли прощалися біля її дому, парубок протягнув руку:

- Мене звати Юрко Карась. Тобі варто краще їсти, займатися спортом і відпочивати, бо ж іще синів народжувати.

Вона зиркнула на свого спасителя і, приховуючи усмішку, відповіла:

- Було б кому, то роджу!

Через три дні Юрко запропонував їй одружитися. Щось у цій дівчини здалося йому здавна знайомим. Її, таку тендітну і слабку, хотілося захищати. Під час побачень (а їх було всього три) він брав її руку у свою і відчував, як кров прискорено тече жилами, а тіло переповнює сила.

У РАЦСі, коли  заповнювали заяви, реєстраторка спитала в Антоніни, яке прізвище вона собі залишить після одруження. Дівчина знизала плечима:

- Звичайно, ж, Карась.

Жінка витріщила очі і її нафарбовані брови синхронно поповзли догори.

- Що, невпевнено промовила Тоня, це прізвище змінюється і я буду Карасиха?

- Ви давно знаєте цього чоловіка, наречена? – у голосі реєстраторки почувся метал.

Дівчина вщент розгубилася:

- Три дні.

Юрко взяв ситуацію у свої руки і твердо сказав:

- Будемо носити спільне прізвище Красномов. Ти ж не заперечуєш, кохана? Після цього інциденту він вибачився і пообіцяв більше не брехати, навіть із жартів.

Через три роки Антоніна подарувала чоловікові первістка – Олексу. Важко народжувала, аж заріклася, що вперше і в останнє. Але через рік з невеликим народився Івась. По правді сказати - не чекали другого малюка, та питання залишати вагітність чи ні навіть не ставили.

- Попрошу тітку Галю допомогти тобі з дітьми, вона нещодавно шваброю кинула махати, на пенсію вийшла. Вирулимо, не вперше!

Життя як дорога, то пряма, то під уклін, а іноді такий крутий вигин підкидає, не всякий впорається…

Потрапив Юрко в дорожньо-транспортну пригоду. Начебто всі живі здорові, але машину потрібно власним коштом відновлювати і свою, і чужу. Тому чи не кожну неділю у командировку. Тут іще Олекса захворів, тяжко. Не дочула педіаторка хрипів у легенях малого, проґавили пневмонію. Лікар у приймальному покої, куди Антоніну разом із сином доставила швидка, оглянувши хлопчика, неголосно сказав: