ФЛОРЕНЦІЯ. Частина V

Капітан просив не покидати Флоренцію без його відома, тому Маттео відправив хлопчика-посильного з коротким записом до Барджелло ще зранку: слідчий Ордену Святого Списа виїжджає за міські мури на кілька годин у приватній справі, повернеться до вечора, готовий з'явитися на будь-який виклик капітана Ручеллаї одразу після повернення. Відповіді не було — ні згоди, ні заперечення, — і Маттео вирішив тлумачити мовчання на свою користь: капітан, судячи з учорашньої розмови, мав досить клопоту й без того, щоб турбуватись про приїжджого чужинця, який чесно попередив про свої наміри.

П'єро, отримавши прохання приготувати Тацита, тільки кивнув, не питаючи більше нічого — за кілька днів проживання у нього Маттео, він, вочевидь, уже засвоїв, що зайві питання до цього постояльця краще лишати при собі.

Дорога за мурами Флоренції бігла поміж оливкових терас. Сивувате листя тремтіло від найменшого вітру так, ніби дерева були виткані з тонкого срібла. Обабіч траплялися невеликі кам'яні табернаколи — ніші з образом Мадонни або місцевого святого, вмуровані просто в мур чи поставлені окремим стовпчиком на роздоріжжі. Одні світилися свіжою побілкою, інші заросли мохом так густо, що лик святого вгадувався лише за темним обрисом.

Селяни, яких Маттео минав дорогою, здебільшого не володіли землею, яку обробляли. Вони працювали на мецадрії — поділі врожаю навпіл із власником, — і ця тиха, буденна залежність, як знав Маттео, тримала половину Тоскани в постійному боргу перед містом.

Майстерню Северо він знайшов ближче до полудня — приземкувату кам'яницю на схилі пагорба, віддалену від найближчого села на добру милю. З димаря, попри денну пору, тягнувся рівний сивий дим, а з прибудованого сараю долинало розмірене брязкотіння металу, ніби хтось усередині без поспіху й без упину бив молотком по ковадлу.

Наближаючись Маттео мимохідь пригадав усе, що знав про Гільдію, до якої належав Северо, — знання, здобуте не з цікавості, а з тих обов'язкових інструктажів, які проходив кожен слідчий Ордену перед виїздом на північ від Рима.

Гільдія Ауреуса виникла з учнів і послідовників Леонардо да Вінчі — інженерів, математиків і натурфілософів, які бачили в Прориві 1492 року не диво і не прокляття, а щось третє: збій у механізмі світу, який можна виправити, якщо підійти до нього з достатньою строгістю розуму. Там, де Ватикан бачив гріх, а Мілан — ресурс для влади над мертвими, адепти Ауреуса бачили задачу з незавершеним рішенням. Ефір для них був не благодаттю і не прокляттям, а найдосконалішим із відомих людству палив — і плоть, на їхню філософську думку, була радше вадою еволюції, повною пристрастей і слабкості, ніж вінцем творіння. Тільки машина, вважали вони, здатна на справжню, незіпсовану чесноту, бо машина не знає сумніву.

Про сам Мілан, серце Гільдії, Маттео знав менше, ніж хотів би. Але звістка, що дійшла звідти цього року, встигла облетіти всю Італію ще до середини літа: Леонардо, вже старий, наприкінці травня перестав бути тим, ким був.

Офіційно говорили про смерть — у Кло-Люсе, під Амбуазом, на руках французького короля. Орден чув інше. Не в донесеннях, звісно, а в тих півголосих розмовах, які ведуться тільки у дуже темних закутках й обриваються, щойно хтось сторонній входить до кімнати.

Казали, що да Вінчі не помер.Наче він завершив останню, найстрашнішу зі своїх машин і перелив у неї себе самого — не кров і не плоть, а пам'ять, волю, спосіб мислити. Наче його розум тепер живе водночас у Мілані, Флоренції й Амбуазі.

Homo Machina, казали найсміливіші з адептів Гільдії. І вимовляли ці слова майже пошепки — з тим самим побожним страхом, з яким інші вимовляли б слово «воскресіння».

Северо жодного разу за всі роки їхньої дружби не говорив про Леонардо, і Маттео, наближаючись тепер до його дверей, уперше замислився, що мовчання це могло значити геть не байдужість.

Северо Кампаніле вийшов назустріч ще до того, як Маттео встиг злізти з коня — невисокий, кремезний чоловік років п'ятдесяти п'яти, у шкіряному фартуху, поплямованому кислотою так рясно, що важко було вгадати його первісний колір, з окулярами власного шліфування, які збільшували очі до дивного, майже совиного розміру. Побачивши гостя, він застиг лише на подих, а тоді усмішка розлилася по його обличчю, заглиблюючи зморшки біля очей сильніше, ніж це встигли зробити роки їхньої розлуки.

— Де Лука, Богом клянусь, — сказав він, витираючи руки об фартух, від чого вони стали ще бруднішими. — Якщо ти проїхав пів Італії не заради кухля вина зі мною, я встигну образитися раніше, ніж ти відкриєш рота для пояснень.

— Вип'ємо, — сказав Маттео, злазячи з коня обережно, все ще бережучи плече. — Але причину мого приїзду тобі доведеться вислухати раніше, ніж ми торкнемося кухлів.

Северо провів його всередину, і Маттео мимоволі зупинився на порозі на секунду довше, ніж належало гостю.

Приміщення виявилось більшим, ніж здавалося зовні — стара кам'яна стодола, яку зсередини перетворили на дивне поєднання кузні, бібліотеки й анатомічного театру. Уздовж однієї стіни тяглися полиці з книжками: одні в шкіряних палітурках із витисненими золотом гербами гільдій, інші — прості, потерті томи без жодних прикрас. На широкому верстаку під вікном лежали розгорнуті зшитки нотаток, списані дрібним, майже нерозбірливим почерком і помережані кресленнями. Шестерні, важелі, спіралі, кола в колах, поруч із якими стояли ряди чисел і знаків, незрозумілих Маттео, — вони нагадували радше таємну мову майстрів Ауреуса, ніж ту арифметику, якої його вчили в новіціаті.

Посеред кімнати стояв стіл, завалений інструментами такої тонкої роботи, що деякі з них скидались радше на ювелірні, ніж на слюсарні — щипчики завтовшки з волосину, свердла менші за голку. Поруч, на окремому підвищенні, темніла незавершена конструкція: механічна рука, до половини обшита тонкими мідними пластинами, з оголеними сухожиллями-дротами там, де обшивка ще не сягнула, — і, придивившись, Маттео з тривогою зрозумів, що пальці цієї руки, коли він проходив повз, ледь помітно ворухнулися, наче реагуючи на саму його присутність.