ФЛОРЕНЦІЯ. Частина IV

Рана виявилась не такою глибокою, як здавалась у темряві провулка, але кровила довго, і на той час, коли Маттео дістався "Al Cervo", рукав вже задубів від засохлої крові до самого ліктя.

П'єро, побачивши його на порозі, не поставив жодного зайвого питання — тільки зблід, зачинив двері на засув і послав хлопчика-служку бігти по цирульника, що жив за два квартали й, за його словами, "звик зашивати людей, які не люблять пояснювати, звідки в них дірки". Цирульник з'явився за чверть години — сухорлявий чоловік середніх літ із валізкою інструментів, що більше нагадувала теслярський набір, ніж що-небудь медичне: голки, вощена нитка, невеликий ножик для гоління, яким він же й голив клієнтів, коли не зашивав рани.

— Чисто зроблено, — сказав він, оглядаючи розріз при світлі свічки, з тим професійним задоволенням, з яким тесляр оглядає рівний спил. — Чиясь вправна рука, синьйоре, хоч і не лікарська. Пощастило, що не глибше на палець — там жила.

Він промив рану оцтом, від чого Маттео зціпив зуби дужче, ніж від самого удару, зашив шкіру швидкими, впевненими стібками і наостанок звелів не мочити плече три дні.

— А далі вже як Господь дасть, — додав він, витираючи руки полотном. — Якщо маєте звичку молитися, синьйоре, сьогодні не найгірший час для такої звички.

Взяв плату, не питаючи більше нічого, і пішов так само мовчки, як прийшов, — цирульники в цьому місті, вочевидь, звикли не питати зайвого так само, як звикли зашивати чужі таємниці разом зі шкірою.

Ніч Маттео провів гірше, ніж очікував. Плече пульсувало тупим, рівним болем, який не давав заснути глибоко, а щоразу, коли він все ж провалювався в дрімоту, перед очима поставало те саме: мідний відблиск під шкірою переговорника, тонкі сріблясто-фіолетові прожилки на руках мертвого, і повна тиша. Він лежав, дивлячись у стелю, і думав про те, наскільки випадковим, наскільки позбавленим будь-якого наміру був цей удар — Ефір, вихлюпнутий у чистій, некерованій люті, а не спрямований холодним розрахунком Скріму. Так, звісно він читав про таке в архівах. Але побачити таке на власні очі виявилось геть іншим досвідом.

Ранок прийшов сірим, з дрібним дощем, першим відтоді, як Маттео в'їхав до Флоренції, — і разом з ним прийшов хлопчик-посильний від варти, який постукав у двері "Al Cervo" ще до того, як П'єро встиг подати сніданок.

— Сеньора де Лукку чекають у Барджелло, — сказав хлопчик, і більше нічого не додав, наче цього мало бути достатньо.

Барджелло — так у Флоренції називали і вежу-в'язницю, і саму резиденцію міської варти — стояв похмуро навіть поруч із рештою міста. Масивна, майже фортечна споруда з вузькими вікнами та зубчастим верхом, вона була зведена ще за тих часів, коли Флоренції потрібна була не представницька пишнота, а надійні мури для тих, кого місто воліло тримати за ґратами. Городяни, як Маттео встиг помітити ще напередодні, проходили повз Барджелло швидше, ніж повз будь-яку іншу будівлю Флоренції. Погляди ковзали по бруківці, не піднімаючись до вежі, — так люди минають цвинтар або дім, де нещодавно стояла чумна варта.

Капітан приймав його не в кабінеті, а в невеличкій кімнаті біля входу. Кімната була тепліша за коридори Барджелло, але не привітніша. Вугілля тихо потріскувало в жаровні, письмовий стіл був завалений нічними рапортами так щільно, що частина аркушів з'їхала на підлогу, а поруч був обпертий довгий одноручний меч із простим гардом, поставлений так, щоб до нього можна було дотягнутися одним рухом. Капітан не носив обладунка, лише темний камзол із вишитою лілеєю Синьйорії, та постава видавала в ньому людину, яка більшу частину життя провела серед зброї. Це був чоловік років п'ятдесяти, кремезний, із суворим, помережаним зморшками обличчям людини, яка за довгі роки нічної служби бачила надто багато, щоб легко дивуватися.

Коли Маттео ввійшов, капітан підвівся — не повністю, лише настільки, наскільки належало підвестися перед людиною з печаткою Святого Престолу. Це була ввічливість, але виміряна до півподиху.

— Синьйор де Лука, — сказав він, жестом вказуючи на стілець навпроти. — Сідайте. Я Джуліано Ручеллаї, капітан варти Барджелло. Перепрошую, що потурбував вас так рано. Як ваше плече?

— Болить менше, ніж мало б, — сказав Маттео, сідаючи обережно, щоб не потривожити рану зайвий раз. — Цирульник виявився вправнішим, ніж я очікував від людини, яка водночас голить бороди.

Щось схоже на коротку, стримувану посмішку майнуло в кутику рота капітана й одразу зникло — досить, щоб показати, що ввічливість не була цілком формальною, і недостатньо, щоб змінити діловий тон розмови.

— Тоді до справи, — сказав Ручеллаї, підсуваючи до себе один з аркушів на столі. — Мій вартовий доповів, що ви показали печатку Ордену Святого Списа.

— Показав, — підтвердив Маттео.

Капітан якийсь час мовчки вивчав його — той самий погляд, яким Маттео сам звик вивчати свідків.

— Не буду прикидатися, ніби розумію, що сталося цієї ночі, — сказав капітан нарешті. — Лікар, якого викликали до Барджелло, оглянув тіло. Каже, рана на передпліччі болюча, але не смертельна. Від такої люди не падають мертвими за один подих.

Він постукав пальцем по столу, ніби добираючи слова.

— За його словами, серце розірвалося зсередини. Не від ножа, не від удару. Наче в грудях щось раптом стиснуло його й розчавило.

Капітан змовк на мить.

— А обличчя... — тихіше додав він. — Я бачив людей після страти, після чуми, після пожеж. Такого виразу не бачив ніколи. Наче він помер у ту саму мить, коли зрозумів щось надто страшне, щоб устигнути це вимовити.

Маттео втримав обличчя нерухомим, хоча це коштувало йому більшого зусилля, ніж він хотів показати.

— У Римі є установи, що займаються подібними випадками, — сказав Маттео обережно. — Я не маю права говорити більше, капітане, окрім того, що це справді стосується розслідування за дорученням Святого Престолу. І, повірте, ви вчинили розумно, не намагаючись розбиратися в цьому самотужки.