ФЛОРЕНЦІЯ. Частина III

Маттео не пішов одразу назад до "Al Cervo". Орден навчив його однієї простої речі: після важливої зустрічі найкоротший шлях додому майже ніколи не буває найбезпечнішим.

Він звернув не до мосту, а вглиб кварталу, повз майстерні чинбарів, де повітря густішало від запаху дубленої шкіри й вапна, у якому вимочували шкури, — запах, що чіплявся до одягу навіть після того, як залишиш вулицю позаду. Робітники, червоні від напруги, мовчки волокли чани з вапняним розчином, не підводячи очей на перехожих; ремесло це вважалося брудним і майже ганебним, і чинбарські квартали за традицією тримали на самому краю міста, подалі від вишуканіших вулиць, де торгували вже готовим, вичиненим крамом.

Він відчув їх за квартал до Санта-Кроче.

Звичка, відточена роками змушувала помічати все навколо. Одна й та сама постать з'являється у відображенні вітрини вдруге за півгодини, ось один і той самий одяг вже котре трапляється у сусідньому провулку. Двоє. Можливо, троє — важко було сказати напевне в вечірньому натовпі, що стікався до площі перед базилікою, де францисканці щойно закінчили вечірню службу.

Маттео не прискорив кроку. Замість цього він звернув у бік, ближчий до мурів міста — туди, де вулиці вужчали, де вечірні тіні між високими стінами будинків уже зливались у суцільну темряву, не чекаючи на офіційний захід сонця. Якщо вони справді йшли за ним, то це не закінчиться доброю розмовою, тому розумніше було зустріти їх там, де він сам обирав місце.

Провулок, у який він завернув, тягнувся вузько між глухими стінами двох складів, освітлений тільки одним вигаслим ліхтарем на розі, що більше диміло, ніж світило. Маттео зупинився посеред нього, ставши подалі від блідого світла ліхтаря, сперся спиною до стіни, і став чекати.

Вони з'явилися за хвилину — все ж таки троє. Один спереду, там, де провулок звужувався ще дужче, двоє позаду, перекриваючи вихід,

— Добрий вечір, синьйоре, — привітався той, що стояв попереду. Він навіть трохи нахилив голову, ніби зустрів знайомого на вулиці, а не перегородив шлях у темному провулку.

— Перепрошую, що турбуємо так пізно, — продовжив чоловік тим самим майже люб'язним тоном. — Справа в нас коротка.

Він усміхнувся куточком рота.

— Гаманець, синьйоре. І те, що у вас під плащем. Тільки це — і ви спокійно підете далі своїми справами.

Маттео не ворухнувся.

— Ви, здається, помилилися людиною.

Чоловік зітхнув, наче почув відповідь, яку чув уже сотні разів.

— Хотів би помилитися, синьйоре. Ніч довга, а нам усім треба вечеряти. Віддайте по-доброму — і підете далі своїми справами.

Один з тих, що стояв позаду, додав уже менш привітно:

— Не змушуйте нас робити дурниць. Ми й так намагаємося бути чемними.

— Будьте розсудливі, синьйоре, — сказав перший м'яко. — Ми просимо лише те, що легко віддати.

Маттео роздивився його уважніше, ніж дозволяла темрява. На правій руці переговорника, там, де рукав задерся під час жесту, на зап'ясті виднівся тонкий, майже зотлілий шрам — не від ножа, не від опіку. Такий шрам лишається в тих, хто замолоду пройшов випробування витримки Ефіром і не отримав дозволу продовжувати навчання далі. Недоучений майстер. Чи, точніше, майстер, якому чомусь заборонили бути майстром.

— Ти міг би зробити це швидше, — сказав Маттео, не рухаючись з місця. — Один рух — і я не встиг би навіть відповісти. Цікаво, що ж тобі заважає?

Щось промайнуло в очах переговорника — коротка, майже непомітна тінь роздратування.

— Не твоя справа, — сказав він, і цього разу голос втратив половину звичної буденності. Вимова видала його: не флорентієць. Південніше — десь ближче до Романьї.

— Отже, вам наказали, — сказав Маттео тихо. — Без крові. Без шуму.

Переговорник не відповів — і саме це мовчання підтвердило здогад точніше за будь-які слова. У провулку на мить стало зовсім тихо. Переговорник швидко глянув через плече на товариша, і в тому короткому погляді Маттео побачив те, що бачив на допитах десятки разів: рішення вже ухвалено.

— Досить, — буркнув хтось позаду.

Менш терплячий із нападників рушив першим. Він ішов прямо, з коротким ножем, тримаючи його низько, вздовж стегна.

Маттео не відступив — у провулку для цього все одно не було місця. Коли ніж нападника пішов уперед, він різко змістився до стіни, збив чужу руку долонею і вчепився в зап'ясток, використовуючи його інерцію і штовхаючи в стіну. Весь випад пролетів повз Маттео; нападник, не встигнувши зупинити власний рух, врізався в цеглу з глухим ударом. Ніж вислизнув із пальців і брязкнув об бруківку. Рука, якою той тримав ніж, вивернулася між стіною та його ж вагою; щось сухо тріснуло — кістка не витримала. Пролунав хрипкий стогін і нападник повільно зсунувся по цеглі на коліна, притискаючи скалічену руку до грудей.

Другий, в руках котрого була важка палиця з окутим залізом кінцем. виявився обережнішим. Він не кинувся одразу, тримаючи дистанцію, ніби чекав, поки товариш скує Маттео рухом. Але той уже сидів під стіною, стискаючи зламану руку, а Маттео встиг витягти з-під плаща власний кинджал.

Палиця пройшла там, де секунду тому було плече Маттео — він відступив ближче до стіни, використовуючи тісноту провулка не як перешкоду, а як союзника. Палиця вдарила в цеглу, висікши іскри. Другий замах у тісноті вийшов коротшим. Нападнику явно бракувало вільного місця.

Маттео кинувся вперед і вдарив у відповідь — швидко, майже машинально. Лезо ковзнуло по передпліччю глибше, ніж він розраховував. Чоловік відскочив, вільною рукою намагаючись затиснути рану. Кров одразу потекла крізь пальці й закапала на бруківку плямами, темними в скупому світлі ліхтаря.

Тепер між Маттео і переговорником не лишилося нікого. Один лежав під стіною, другий відступав, залишаючи за собою краплі крові. Переговорник побачив це — і стриманість зникла з його обличчя так само швидко, як і люб'язність кілька хвилин тому. Чоловік витяг ніж — довгий, з вигнутим лезом, більше схожий на мисливський, ніж на вуличний. Тепер він ішов уперед уже не обережно: кроки стали важчими, плечі напружилися, а в очах спалахнула лють людини, яка раптом зрозуміла, що все пішло не за планом.