ФЛОРЕНЦІЯ. Частина II

Маттео винайняв кімнату в остерії «Al Cervo» неподалік Санта-Кроче — невисокому будинку, затиснутому між двома значно вищими сусідами. Господар, огрядний чоловік на ім'я П'єро, справляв враження людини, яка знала про кожного мандрівника, що бодай раз переступив цей поріг, більше, ніж той знав про самого себе.

Ранок почався з дзвонів — тут вони не били так глухо й тривожно, як у Римі, радше жваво, майже святково, перекликаючись одні з одними від дзвіниці до дзвіниці над дахами, поки місто прокидалось. П'єро подав сніданок у спільній залі, де вже сиділо кілька постояльців: ще теплий хліб, шматок овечого сиру, кілька чорних оливок, кілька стиглих плодів інжиру і кухоль молодого вина, щедро розведеного водою. Тут його пили навіть уранці, не вбачаючи в цьому нічого дивного — на відміну від Ордену, де до ранкового вина ставилися значно стриманіше.

— Шукаєте когось конкретного в місті, синьйоре? — запитав П'єро, витираючи сусідній стіл ганчіркою.

Маттео на мить підвів на нього очі. Запитання прозвучало занадто швидко. У Римі таке зазвичай означало або зайву цікавість, або бажання щось продати.

— Це так очевидно? — Маттео без поспіху відломив шматок хліба.

— Синьоре, я все ж можу відрізнити нову людину у Флоренції від її жителя — П'єро посміхнвся. — А нові люди у цьому місті зазвичай мають звичку щось шукати в ньому.

— Купця, — сказав Маттео після короткої паузи. — Торгує шовком.

П'єро лише кивнув, ніби почув саме ту відповідь, на яку й очікував.

— Тоді вам на Понте-Веккьо, поки цех не роз'їхався по домівках обідати. Тільки майте на увазі: о цій порі міст забитий так, що краще туди не потикатися, якщо не любите штовхатися ліктями.

Маттео допив вино, витяг із калитки дрібну срібну монету й поклав її на стіл.

— Це за сніданок, — сказав він.

П'єро кивнув.

Маттео поклав поруч другу.

— А це — за те, щоб моя персона лишилися вашими приємними спогадами, а не чужими новинами.

Господар глянув на монету, потім на Маттео.

— Синьйоре, — усміхнувся він кутиком рота, — у добрій остерії платять за вино. За мовчання тут платять лише один раз.

Він накрив монети долонею й непомітно прибрав їх у кишеню.

— Якщо ще щось знадобиться — моя остерія завжди до ваших послуг.

Маттео вийшов на вулицю, коли сонце вже піднялося достатньо, щоб позолотити дахи, але ще не встигло нагріти бруківку. Дорогою до мосту він проминув Орсанмікеле — приземкувату, майже фортечну споруду, що колись була зерновим складом, а тепер правила за храм усіх флорентійських цехів одразу: у зовнішніх нішах стояли статуї покровителів кожної гільдії, від шерстярів до лікарів, кожна оплачена й замовлена окремим цехом як публічне свідчення власної гордості й статків. Він затримався на секунду перед нішею з фігурою святого Марка — покровителя суконників, якщо він правильно пригадував — і подумав, що навіть каміння тут промовляє мовою торгівлі раніше, ніж мовою віри.

Біля входу на міст його зупинив гурт мінял, що розклали свої столики просто на бруківці, вигукуючи курси обміну — флорин проти дуката, флорин проти скудо, — з тією швидкістю й певністю людей, для яких числа замінюють молитву. Флорин, як Маттео знав ще з навчання в Ордені, тут карбували без перерви вже майже три століття, і саме тому по всій Європі, коли говорили про "тверду монету", здебільшого мали на увазі саме її, а не монету свого власного короля.

Лавку на Понте-Веккьо Маттео знайшов зачиненою — віконниці на засувах, бруд та пил на порозі, і той самий номер, видряпаний на одвірку, який він уже бачив на оголошенні гільдії біля воріт Сан-Ніколо. Сусідня крамниця, де торгували пряжею й нитками, була відчинена. Підмайстер, залишений стерегти крамницю, хлопчина років чотирнадцяти, куняв, поклавши голову на згорнуту сувоєм тканину, і прокидався щоразу, коли за дверима брязкала дзвіночком чергова людина. в порожню годину дня.

— Синьйор Гатті вже кілька днів не відчиняє, — сказав хлопчина, коли Маттео спитав. — Мій хазяїн каже, що після того, як його склад пограбували вдруге, він геть з глузду з'їхав зі страху. Тепер, кажуть, з дому взагалі не виходить.

— А дім де?

— Віа деї Барді, ближче до мосту Санта-Тринíта. Великий будинок з зеленими віконницями, тільки тепер вони завжди зачинені.

Маттео висипав на прилавок кілька сольдо.

— Купиш собі щось солодке.

Хлопець здивовано подивився на монету.

— Я ж нічого особливого не сказав.

— Саме тому, — Маттео вже виходив з крамниці.

Дорога на південний берег забрала більше часу, ніж він очікував. Сам міст, яким він мав перейти Арно, був не стільки мостом, скільки ще однією вулицею. Крамниці тулилися одна до одної так щільно, що річку можна було й не помітити, якби між дахами час від часу не відкривалася вузька смуга води. Люди йшли повільно, зупиняючись біля кожної вітрини, ніби торг був важливішим за дорогу. Маттео звернув убік, шукаючи інший перехід, і заблукав у плетиві вузьких вуличок Ольтрарно — тісніших і заплутаніших, ніж усе, до чого він звик у Римі. Двічі довелось питати дорогу в перехожих, перш ніж він нарешті вийшов до потрібної вулиці.

Будинок він упізнав здалеку: серед охайного ряду фасадів вирізнявся саме той, чиї зелені віконниці були зачинені навіть о цій порі дня, коли сусідні вікна стояли розчинені навстіж, впускаючи останнє осіннє тепло.

Маттео постукав — не голосно, не наполегливо, тим стуком, яким стукає сусід, а не збирач боргів. Деякий час царювала тиша, аж поки з-за дверей не долинув голос:

— Крамниця зачинена. Приходьте завтра на площу.

— Я не по шовк, — сказав Маттео. — Я бачив оголошення гільдії про пограбування вашого складу.

За дверима запала тиша.

— Здається, я знаю дещо про людей, які це зробили.

Пауза стала ще довшою.

— Ідіть геть.

— Якби я був одним із них, синьйоре Гатті, я б не стукав.