ФЛОРЕНЦІЯ. Частина I

Дорога з Рима до Флоренції займала п'ять днів верхи — якщо погода тримала і якщо не траплялося нічого непередбаченого. Непередбачене траплялося часто. Розбійники на гірських ділянках, розмиті після дощів переправи, корчми де господар дивився на поодинокого мандрівника із занадто великим інтересом. Маттео їхав із коротким мечем на поясі і довгим кинджалом у чоботі і намагався не зупинятися після темряви.

Постоялий двір у Вітербо був таким самим як усі постоялі двори на цьому шляху — низька стеля, солома на підлозі в загальній залі, кілька окремих кімнат для тих хто міг заплатити. Маттео заплатив за окрему кімнату не тому що соромився загальної зали — а тому що в загальній залі не можна розкладати на столі документи і думати не озираючись. Кімната була маленькою і пахла попереднім мешканцем але замок на дверях тримав.

Господар постоялого двору мав філософський погляд на різноманіття своїх клієнтів: гроші однаково пахнуть. На сніданок Маттео замовив хліб із часниковою олією і миску квасолі з розмарином — звичайна їжа, та що не запам'ятовується і не привертає уваги. Вино було з Фраскаті — кисле, але чесне. Не поспішаючи, але і не дуже затягуючи із їжею, Маттео завершив сніданок молитвою та знову вирушив в дорогу. Він не планував заїзджати до Сієни, тому розраховував дістатись до Флоренції за декілька днів.

Купол з'явився раніше за саме місто.

Ще за годину їзди до міста над пагорбами з'явився цегляно-червоний купол Санта-Марія-дель-Фйоре. Він височів над Флоренцією так, ніби все місто було зведене лише для того, щоб підтримувати його.

Тацит ішов рівно, не поспішаючи — за п'ять днів дороги кінь звик до нескінченних змін пейзажу й давно перестав звертати на них увагу. Маттео машинально провів рукою по його шиї. Принаймні один із них ще не навчився чекати небезпеки за кожним новим поворотом.

Дорога спадала з пагорбів, раз у раз звертаючи між схилами, і з кожним поворотом купол ховався за черговим гребенем, а тоді з'являвся знову — трохи ближчий, трохи більший, наче місто дражнило подорожнього, не бажаючи показати себе одразу цілком. Оливкові гаї обабіч дороги стояли нерухомо в безвітряному пообідньому повітрі. Жовтень тут був прохолоднішим, але сухішим, ніж у Римі, без тієї сирої вогкості, що супроводжувала Маттео останній тиждень перед виїздом.

Небо над Флоренцією було мідним — таким самим, як над Римом, як над усією Італією вже двадцять сім років. Але тут цей колір здавався іншим. У Римі він нагадував рану, котра ніяк не загоювалась, тривожний фон, всупереч якому місто вперто жило далі. Тут же мідь ніби стала частиною самої краси — лягла на куполи, дахи й камінь так природно, наче була тут завжди. Саме це лякало Маттео найбільше.

Він в'їхав через ворота Сан-Ніколо незадовго до полудня. Останні півмилі дорога тяглася вздовж старих міських мурів — нижчих, ніж він очікував від такого багатого міста. Наче флорентійці більше довіряли свій захист не каменю, а чомусь іншому.

Вартові при брамі мало нагадували римських. Це були радше міські урядовці зі зброєю, ніж солдати: охайні вовняні камзоли з вишитою флорентійською лілеєю, короткі плащі, алебарди, притулені до муру, мечі на поясі — більше як знак влади, ніж готовності до бою. Один перегортав грубий реєстр прибулих, другий сперечався з купцем через мито, третій лише зрідка підводив очі на чергового подорожнього. Поряд, на дерев'яній дошці, висів свіжий список розшукуваних — чорнило на ньому ще блищало. Біля брами на кам'яному постаменті сидів лев Марцокко, поклавши лапу на щит із флорентійською лілеєю і наче ліниво оглядав всіх хто прибував до величної Флоренції.

— Ім'я?

— Маттео ді Бартоло, — Маттео простягнув вартовому подорожню грамоту. Документ був бездоганний: папська печатка, підпис канцеляриста, усі потрібні посвідчення. Не правдивим лишалось лише ім'я.

Вартовий переписував з подорожньої, не підіймаючи очей на вершника.

— Звідки?

— Рим.

Перо на мить завмерло, але лише на мить.

— Мета візиту?

— Торгівля.

Колись його навчили: правда, вкладена в найнудніше можливе слово, привертає найменше уваги. Йому махнули рукою, дозволяючи проїзд, і вже дивилися на наступного подорожнього.

Проїжджаючи повз стовп з оголошеннями, Маттео мимохідь кинув погляд на той самий свіжий аркуш. Не розшук, не портрет — просто повідомлення від гільдії Арте делла Сета, цеху шовкоторговців: обіцянка нагороди тому, хто повідомить про грабіжників, які цього тижня вдруге вдерлися до одного зі складів на Понте-Веккйо, нічого не взявши, крім кількох особистих гросбухів власника. Ім'я власника аркуш не називав — тільки номер складу.

Маттео цього ще не знав, але через деякий час це саме число він побачить іще раз — надряпаним на дверях лавки Ніколо Гатті.

Перше, що він відчув, в'їхавши всередину, — не запах і не гамір. А відсутність тієї постійної напруги, до якої за двадцять років звик у Римі. Місто говорило, торгувалося, сперечалося, як і належить великому місту. Але в цьому шумі не було тривожної квапливості Вічного міста. Флоренція жила так, ніби світ і досі залишався зрозумілим.

Дорога від воріт Сан-Ніколо забрала менше часу, ніж Маттео очікував — Флоренція здавалася меншою за Рим не тому, що в ній було менше людей. Просто вона не мала римської звички залишати між будинками простір для спогадів. Тут місто щільно обступало саме себе. До полудня він уже здав Тацита стайничому при заїзді неподалік Санта-Кроче і йшов пішки, з тією особливою настороженістю, яку не міг у собі приглушити, хоч як намагався.

Він помітив це ще на в'їзді, і спершу списав на просту втому від дороги: повітря тут пахло інакше, ніж у Римі — не гостро, а солодкувато, майже квітково, ніби хтось розтопив срібло і додав до нього пелюсток. Флорентійці, повз яких він проходив, здавалося, цього запаху взагалі не помічали — усміхалися одне одному, торгувалися за ціну оливкової олії, сміялися з дитячих забавок біля фонтану. Ніхто не тримав плечі напружено. Ніхто не озирався.